Американці обожнюють усякі рейтинги. Відповідно до одному з них, існує «12 місць, які повинен відвідати кожний». Поряд з Диснейлендом і Эмпайр Стейт Билдингом у список входить Музей науки й промисловості Вчикаго.

Спочатку його метою було виховання в дітей і дорослих вір у всесилля науки й техніки. Так cформулировал головне завдання музею його засновник, бізнесмен Джулиус Розенвалд, коли в 1926 році виділив три мільйони доларів на створення колекції.

Грандіозний задум втілений з американським розмахом. Експонати за замовленням музею придумують університетські професори й цілі команди студентів. Зовнішній вигляд проектують провідні дизайнери. Будують найбільші корпорації з використанням своєї виробничої бази. Властиво, на гроші корпорацій і існує цей палац.

Спонсори давно звикли до Чиказького музею науки й промисловості (ЧМНП). Багато американських учених і інженери останніх семи або восьми поколінь саме тут уперше придивилися до техніки й закохалися в неї на все життя. Вкладені в розвагу публіки гроші окупаються припливом виконаної ентузіазму висококваліфікованої робочої сили.

«Ви їдете в Музей науки й промисловості? Це мій самий улюблений музей! — говорить дама неосяжних розмірів, моя попутниця в чиказькій електричці. І посміхається по-детски: — Я туди ходила ще дівчинкою. А моя дочка давала там уроки фізики». Вона посміхається ще ширше. Цей музей для чикагцев такий же яскравий спогад, як для нас ялинка в Кремлі або Театр ляльок Образцова.

Сюди везуть хлопців з усією Америки. Везуть батьки й учителі. Про обов'язковість відвідування можна догадатися по напруженому вираженню осіб іногородніх учителів, що коштують зі своїми класами в черзі за квитками. От чоловік із зеленим папірцем на груди, що працівники музею видають педагогам для простоти їхнього подальшого впізнання, пояснює дітям правила поведінки в музеї. Слухають вполуха. Поруч із чергою коштує людина в уніформі й кидає паперових голубів у різні сторони. Що б він не робив, птахи завжди вертаються прямо в його руки. Будь-якій дитині ясно: у входу в заклад строгих правил такий фокусник стояти не може.

У самім приміщенні гримить музика й шумлять голосу, механізми, паровозні гудки. Не чутно тільки обсмикувань: «Тихіше! Куди? Не займай! Не треба!» — у такому гаморі вони втрачають зміст. Тут можна бовтати скільки завгодно й торкати всі, до чого дотягнешся. Можна лежати на підлозі — усюди ковролин, можна бігати наперегони, чим іноді займаються діти з родителями. І, зрозуміло, натискати на всі кнопки й крутити всі ручки. Тут техніку не охороняють від нас, тут ми з технікою заодно. На всіх чотирьох поверхах, на тридцятьох тисячах квадратних метрів експозиції

  

Модель людського серця — один із самих улюблених публікою експонатів

Огляд починається із серця

Коли проходить легкий подив, викликане відсутністю музейних доглядачок, починаєш шукати очами екскурсоводів. А їх теж немає. Ніхто не тягне вас від одного експоната до іншому, не відганяє убік зі словами «Вибачаюся, мені групу розставити треба!», ніхто не будує відвідувачів, щоб «усім було видно». Кожний вибирає собі об'єкт і залишається з ним один на один.

От, скажемо, модель людського серця висотою сім метрів. Через нього можна пройти наскрізь (вхід у правий желудочек, вихід з лівого). Усередині все підсвічено так, що видно в дрібних подробицях деталі серцевого м'яза. Прямо в тебе над головою — передсердя, через відкритий клапан зверху ллється кривавим потоком червоне світло. Спокусі пройти через серце противитися неможливо. А на виході тебе очікують разнокалиберные пляшки з темно-червоною рідиною. У найбільший стільки, скільки кровей у поні, друга по величині, пятилитровая, — це, звичайно, доросла людина. Полчашки в кішки, підлога чайної ложки в миші. У пробірці чотири краплі — як у хробака.

Серцевий м'яз вічно в роботі, і розвиває таку силу, з якої навіть дорослому змагатися нелегко. У цьому допоможе переконатися вартий поруч динамометр, над яким напис: «Зрівняєте свою силу й силу вашого серця». Стискаєте рукоятку, і нагору по трубі повзе кулька. Якщо він дійде до самої лінії нагорі — виходить, ви розвили таке ж зусилля, яке розвиває серце при кожному ударі. Доповім вам, що для цього доводиться як варто напружитися. А тепер представте, що так наше серце напружується 60 разів у хвилину. А може бути, ще частіше? От дві кульки: візьміться за них, і на екрані побачите частоту пульсу і його запис, схожу на кардіограму. У мене 70. «Занадто часто», — коментує якийсь тато, що прийшов у музей із чотирирічною дочкою. Високий, стрункий, флегматичний — у нього, напевно, завжди 60. Не те що в багатьох його співгромадян, що виділяються серед народів миру своєю надлишковою вагою.