В 8-м номері за рік ми публікували нарис «Каламуть мизунгов» про експедиції, зробленої під Російського географічного суспільства в Африку. Владислав Кеткович, один з учасників експедиції, розповідав про подорож у Кенію. На сторінках цього номера інший учасник експедиції — Анатолій Хижняк — продовжує Мова йтиме Озаире.

До пігмеїв

Закінчивши кенійську частину експедиції, ми — Владислав Кеткович і я — відправилися в Заїр (У той час, коли ми подорожували по цій країні, вона називалася Заїр. Ми будемо дотримуватися цієї назви.), до пігмеїв. Добратися до них виявилося складніше, ніж до племені эльмоло в Кенії. У міру просування в глиб африканського континенту звістки, одержувані нами про джунглі Заїра, ставали усе похмуріше й похмуріше. Жителі Кенії лякали згубним кліматом, хижими тваринними й численними хворобами, що лютують у місцях, куди ми направлялися. В Уганді говорили, що все це полбеды, а основна небезпека виходить від заїрських поліцейських, що промишляють розбоєм на більших дорогах. Ближче до границі нас «порадували» розповідями про бандитів із числа бурундійських і руандійських біженців, які також не ладь поживиться за рахунок необережних подорожан

Навіть у джипу, на якому ми благополучно з'їздили більшу частину Кенії й Уганди, у міру наближення до границі Заїра, почалися неполадки. В 50 кілометрах від Касесе, містечка на самому заході Уганди, машина зненацька встала — відмовив акумулятор. Ми саме перебували в невеликого селища Кабароле. Відразу навколо джипу зібралося все чоловіче населення сільця. Хлопці катали машину сюди й намагалися полагодити акумулятор, ми ж стояли поруч і заохочували ці дії сигаретами й дрібними купюрами. Нарешті, машина все-таки завелася, і ми змогли продовжити шлях. Однак кілометрів через двадцять акумуляторів знову вийшов з ладу, тоді Влад поїхав на попутках у місто за механіком і інструментами, я ж з Патриком, нашим провідником, залишився охороняти машину. Незабаром із заростей, що оточують дорогу, вилізли напівголі африканці з мачете й без зайвих слів стали лагодити мотор. Складалося враження, що пристрасть до механіки місцеві племена усмоктують із молоком матері. Уже через десять хвилин несподівані помічники зуміли завести машину, і ми рушили в шлях. Правда, у Касесе ми в'їхали все-таки на буксирі

Наступного дня Патрик доставив нас до угандійсько-заїрської границі, де ми з ним і розсталися. І з машиною також. Перехід границі пройшов відносно вдало, не вважаючи 20 доларів, пожертвуваних нами митниці, і до вечора ми були в невеликому містечку Бени. Далі наш шлях лежав у село Команда, що стояла неподалік від ріки Итури. Уздовж ріки, порівняно изолированно, і жили племена, що цікавили нас, пігмеїв. До Команди було 130 кілометрів проїзної дороги, і ми сподівалися перебороти їх протягом доби. Тим більше, що, по запевненнях місцевих жителів, машин по цій дорозі їздило багато. Безуспішно прождавши їх протягом дня, ми пішли в Команду пішки, дивуючись, де ж обіцяні численні машини. Незабаром, щоправда, зрозуміли, де вони, тому що вийшли до довгої вузької водойми, раніше, видимо, що считались дорогою. У воно-те й скопилися всі зниклі вантажівки, після раптових злив застряглі тут всерйоз і надовго.

Навколо машин сиділи люди, палили багаття, варили їжу й, зважаючи на все, у найближчий тиждень вибратися із цієї пастки навіть не сподівалися. Тому, перекусивши купленими на узбіччі шматками козлятини (через муху цеце кози — єдина худоба, здатний вижити в цих місцях), ми знову пішли пішки.

У шляху нас не раз зупиняли строкато одягнені збройні люди, що називають себе поліцією. Щораз при зустрічі вони вимагали гроші — спочатку 30 доларів, якщо одержували відмову, збивали планку до 10, потім просили хоча б долар. Ми ж звичайно нічого не давали, посилаючись на нечувану бідність, що було чистою правдою. Втім, поліція спочатку нам не дуже досаждала й конфликтовать із нею по^-серйозному довелося вже після повернення від пігмеїв

До речі, перша зустріч із ними відбулася вже на третій день шляху. Згинаючись під вагою рюкзаків, ми із працею рухалися по брудній рідоті (це була дорога), коли мимо пройшла група напівголих мужичков з луками. Зненацька Влад запитав, чи не здався мені дивним їхній ріст. Ми обернулися, пігмеї теж зупинилися, з подивом дивлячись на нас, — видиме, нечасто зустрічали вони тут білих людей. Я пробурчав щось про їхній малий ріст і пішов далі, сил на більше докладні етнографічні спостереження в той момент не було

На п'ятий день шляху, покриті від голови до ніг червоною кіркою бруду, ми в'їхали в Команду. В'їхали, оскільки останню чверть шляху нас підвозив чудом, що вирвався із грязьового полону вантажівка

У Команді пробули два дні, займаючись пошуком провідника й плавзасобів для сплаву по Итури. На березі ріки ми виявили всього два пироги. Одна була маленька, стара, з великою діркою в кормі. Інша поновее, більша й стійка. Зрозуміло, ми хотіли купити ту, що поновее, але виявилося, що вона продається тільки разом зі старої. Довелося купувати обидві. Причому стара коштувала у два рази дорожче нової; нам це здалося нелогічним, але незабаром усе порозумілося. Просто маленька належала вождеві, а більша — рядовому трудівникові

Найняти одного провідника теж виявилося неможливо, тому що до досвідченого, знаючого місця Шабану, якого нам рекомендували, додавався молодий і безглуздий Мачо: посада провідника досить прибуткова й престижна, а Мачо був сином вождя

Закупивши місячний запас продуктів (рис, крупа, цукор, пальмовий самогон), ми відправилися в шлях. Проводжати нашу маленьку флотилію вийшло все село, і, оглядаючи юрбу чорних людей, що махають руками й хустками, мені чомусь здалося, що от-от над рікою гримне марш «Прощання слов'янки».