Не було видно витягнутої руки. У повітрі, разом з піском, літали кущі саксаулу й верблюжої колючки, вирваної з коренем. Сонце майже не переглядало крізь наймогутнішу завісу з піску й пилу. Годин до трьох дня я пролежав у верблюда під боком, ховаючись від бури. От уже дійсно — стихія! Пустеля не хоче впускати до себе чужинців, але зворотної дороги немає.

Ціль моєї подорожі — максимально наблизитися до тих відчуттям, які міг випробовувати в пустелі людин, що жив дві з половиною тисячі років тому, тобто в ті часи, які ми, археологи, відновлюємо по численних знахідках. Які почуття й переживання, які радості й страхи володіли їм? Що міг відчувати людина, залишившись один у пустелі?

Але одного бажання подорожувати по пустелі мало, необхідно було мати певну виучку й досвід пересування й виживання в пісках. Перші тренування й перші автономні вилазки в Каракуми я почав ще в 1994 році, коли працював у складі археологічної експедиції під керівництвом В.И.Сарианиди — відомого археолога зі світовим ім'ям. У тому ж році в мене відбулася перша й, природно, невдала спроба автономного переходу через піски. Тоді я обрав місцем старту базу нашої експедиції, що перебуває в 100 км від маленького містечка Байрам^-Алі, а фінішем — місто Красноводськ, що коштує на березі Каспійського моря. Тепер же, провівши в пісках не один сезон, я досконально вивчив ландшафт, місцеві традиції й досить примхливу погоду, а також постарався врахувати всі помилки своїх подорожей. Зокрема, я вирішив переставити місцями старт і фініш: почати свій перехід із Красноводська, а закінчити його на базі археологічної експедиції, у південно-східні Каракумах

Отже, на початку вересня я прибув у місто Красноводськ, маючи запас продуктів рівно на 20 доби. Прикинувши відстань від Красноводська до бази експедиції, а це близько 1 200 км, неважко було розрахувати зразкову кількість днів, що мені стояло провести в дорозі. Пари днів я бродив по східному базарі й по місцевих колгоспах у пошуках здорового верблюда-бактріану, здатного переносити довгі безводні переходи й 50-градусну жару. Нарешті все було готове до старту й, зваливши на свого Митю (так я назвав верблюда) рюкзаки із продуктами й спорядження, виступив із Красноводська

Митя виявився дуже добродушною й слухняною твариною. Швидко привыкнув до нового наїзника й до важкої поклажі, він, плавно погойдуючись, спокійно й монотонно йшов уперед, лише зрідка обертаючись і поглядаючи на мене, як би запитуючи поглядом, чи не відмовився хазяїн від такого важкого, стомлюючого й трошки божевільного підприємства? «Ні, ні, тільки вперед і тільки на схід, — подумки відповідав я Мите. До кінця дня я відчув, що ми нарешті-те відійшли на значну відстань від всіх населених пунктів і великих оазисів, які утворяться в будь-якім місці, де є вода. Сонце палило нещадно, і тільки до вечора подув свіжий вітерець, принеся довгоочікувану прохолодь. Повечерявши й підсунувши спальник ближче до теплого Митиному горбу, я міцно заснув

Літо минулого року видалося дуже печенею: пересихали водозбірні ями, покрилися солоною скоринкою білі русла ариків і западин. Здавалося, у пустелі все вимерло. За чотири дні я не зустрів ні однієї живої душі й жодного арика або колодязя, де можна було б поповнити запаси. Я став небагато хвилюватися, у мене залишався один літр, а до найближчого радгоспу було приблизно чотири дні ходу. Якщо до завтрашнього дня мені не зустрінеться вода, прийде ставити водяні пастки — обв'язувати полиэтиленом кущі саксаулу й за рахунок пар конденсату спробувати одержати деяку кількість води. Єдина живаючи душу — Митя — гордий бактріан, скрашував мою самітність. Вечорами, сидячи в багаття із саксаулу, ми довго «розмовляли» з ним. Він понимающе дивився на мене й лише зрідка кивав головою, напевно, думаючи: «Ах, ах, ах, хазяїн, але ж цей тільки початок...»

З ранку, пройшовши кілометрів 20 і втративши всяку надію знайти воду, я розставив пастки на кущах саксаулу й приліг відпочити в тіні Митиного горба. Добре выспаться не вдалося, сонце перемістилося, і я опам'ятався від жари й від поту, що стікав з мене цебрами. Краєм ока глянувши на верблюда, я завмер — у нього на горбі сидів величенний тарантул, завбільшки з долоню. Подібні екземпляри дуже рідко можна зустріти в пустелі. Видимо, Митя нічого не почував, він був зовсім спокійний, дрімав і заощаджував сили... Тарантул, переборовши горб, поповз далі по своїх справах. Пройшло лише друга година, як я поставив пастки, — цього було занадто мало, щоб одержати необхідну кількість води. Але час мене підтискало, потрібно було йти вперед. Із семи пасток мені вдалося зібрати 250 грамів живлющої вологи. Я був щасливий

Все гарне швидко кінчається: я вже четвертий день без води. Обвітрені губи потріскалися так, що неможливо ворушити ними, у роті пересихало. У мене стало темніти в очах. Сорочка просолилася від поту, тіло просить живлющої вологи, а навколо всі ті ж безкрайні бархани. Самотні й похмурі, вони стіною встають на моєму шляху. Виснажлива жара, гаряче марево. До обрію тягнуться одні піски, що подекуди поростили висохлою верблюжою колючкою так кущами саксаулу. Центральні Каракуми

Мене охопило таке отчаянье, що хотілося кричати, бігти, репетувати, але не було сил навіть поправити рюкзаки, що з'їхали на бік. Сонце в пустелі сідає дуже швидко, за якихось 15-20 хвилин, а ще через годину наступає ніч. Зоряне небо немов от-от роздавить тебе. На тлі призахідного сонця мені здалося, що на заході лінія обрію чимсь відрізняється від звичної. Я поспішив туди, але надії знайти воду було мало, за увесь час подорожі мені зустрічалися тільки пересохлі арики. Приблизно через годину я чітко бачив насип викопаного арика. Зстрибнувши з верблюда й підійшовши до краю, щоб подивитися, де зручніше перейти цю висохлу канаву, я не повірив своїм очам: під ногами була вода! Вода!!! Я врятований!!!