«… потім літак почав набирати висоту й начебто згорнув на схід, і… там, уперед, він побачив заслонившую увесь світ, величезну, що йде вгору, квадратну вершину Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що це і є те місце, куди він тримає шлях».

Я прокинувся тому, що літак пішов на посадку. В ілюмінаторах нічого не було видно. Збірник Хемингуэя, що я взяв перечитати в дорогу, зісковзнув на підлогу, і мій сусід — сивий сухощавый кениец — нагнувся за ним
— «Снігу Кіліманджаро», — прочитав він — по-російському. — Гарна книга. Вам подобається?

У свій час я зачитувався африканськими розповідями Хемингуэя. Але мені ніколи не подобалося, як він обійшовся зі своїм головним героєм Гарри Морганом: подряпав колючкою й змусив умерти від гангрени, — особливо не подобалося мені це тепер, коли я сам летів Вафрику.

— Безглузда, нелогічна смерть, — сказав я кенийцу, — і занадто літературна
— Гарри однаково б загинув, — заперечив той, — і Хемингуэй це добре розумів, тому що провів в Африці багато часу. Полював, убивав звірів... Він, звичайно, знав, що існують правила…
— Які правила?
— Прості й справедливі. Ти віддаєш — тебе віддають, ти вбиваєш — тебе вбивають... Правила гри
— Я не знаю, ніяких правил і не збираюся нікого вбивати, — сказав я
— Зрозуміло, — посміхнувся кениец. — Вам саме нічого, не загрожує...
Літак торкнувся землі. Над пожовтілими пагорбами Африки; тремтіло пекуче марево

У десятиместном «Ниссане» — мікроавтобусі з дахом, що піднімається, — ми було п'ятеро. Шостим був Доминик — водій і сафарі^-гід. У перший же вечір він привіз нас на вечерю в «Нью^-Стенлі» — найстарший готель Внайроби.
— Доминик, це правда, що ВІН тут жив? — запитував я
— Правда. Сидів от під цією акацією й писався
— И що ж він писав? «Зелені пагорби Африки»?
— Так. Мабуть.
— Або «Снігу Кіліманджаро»?
— Точно. «Кіліманджаро».
«И тоді він зрозумів, що це і є те місце, куди він тримає шлях...»
— А ми побачимо Кіліманджаро, Доминик?
— Ні, не побачимо. Кіліманджаро — у Танзанії. До речі тепер у нього інше ім'я: Ухуру.

Ми піднялися на другий поверх — у ресторан, за вікнами виднілося знамените колюче дерево, якого стосувався Хемингуэй. За шістдесят років воно розрослося, готель теж, звичайно, змінився, хоча, може бути, чорний рояль звучав у цей вечір так само як і в ті далекі тридцяті, і так само грав джаз чорношкірий піаніст...

— Сьогодні Хемингуэю було б нема чого робити в Кенії. Вірно, Доминик?
— Так. Полювання давно заборонене
— Ти жалуєш про цьому?
Доминик зробив вигляд, що не чує: сафарі^-гід не повинен думати про полювання...
За тиждень ми об'їхали з Домиником чотири національних парки: Масаи-Мара, Накуру, Шаба й Буффало-Спрингс. Швидкісні шосе поміняв вдрызг розбитий асфальт, савану — гірський ліс і напівпустеля

Доминик працював сафарі^-гідом десять років. «Чималий строк», — думав я, пристаючи до нього з розпитами: адже були ж якісь випадки, невже все обходилося гладко? Доминик морщив чоло

— Два роки тому один слон напало на мікроавтобус, — сказав він після довгого роздуму. — У череді були слоненята. Гід під'їхав занадто близько.
— И що?
— Підчепив бивнями й перекинув. Ніхто не постраждав...
— А ще який-небудь випадок пам'ятаєш? Доминик потискував плечима
— У Масаи-Мара багато тварин, — говорив він, намагаючись перемінити тему, — я думаю, ми побачимо «більшу шістку».

«Більша шістка» сучасного кенійського сафарі — це лев, слон, носоріг, гепард, леопард і буйвіл — шість найдужчих і небезпечних звірів Африки. Програма-мінімум кожного гіда — знайти й показати своїм туристам хоча б «п'ятірку» — що стосується зебр, антилоп, жирафів і мавп, те їх і шукати не треба, вони й так попадаються майже на кожному кроку

Коли на узбіччях доріг стали з'являтися босоногі чоловіки в червоних, перекинених через плече накидках, я зрозумів, що ми вже на землі масаи. Деякі ховалися за кущами. Збройні ціпками й саморобними списами, вони рухалися перебіжками
— Це воїни, — сказав Доминик.
— З ким же вони воюють? — запитав я
— З усіма й ні з ким, — відповідав Доминик. — У нас у Кенії біля сорока диких племен: масаи, самбуру, борано... Якщо одні украдуть в інших корову — війна. Але часто буває, що корову крадуть люди із третього племені, що живе дуже далеко від перших двох. Підозра завжди падає на сусіда...
— Це ж провокація!
— Так. Для нас більша проблема — щоб племена не воювали Один з одним...
Сам Доминик належав до народностей кикуйю, складовій основну частину цивілізованого населення Кенії. Масаи цивілізації не прийняли. Вони приходять із глибин савани до пришляхових магазинчикам, купують тканина улюбленого розцвічення — червону в клітинку або в смужку — і знову йдуть всаванну.

Курного путівця вів до національного парку. Зненацька на узбіччі виник рослий масаи.
— Дума! — кричав він, розмахуючи рукою, як семафором, — Дума! — Доминик згорнув з дороги й направив «Ниссан» туди, куди вказував масаи.
— Що трапилося?
— Дума. Гепард, — пояснив Доминик.