Жаль, що легенда про золотий казан, казан, — тільки легенда. Вона б багато чого пояснила: цар прийшов зачерпнути води з ріки й раптом побачив у ній відбиття чудового міста. Від замилування він випустив казан з рук. Той, блиснувши, пішов на дно — і пропав без сліду… Насправді в нашому випадку «Казань» позначає всього лише «городище». Та й поселення в цих місцях виникло ще задовго до всяких царів. Але посуд таки свою службу — вона допомогла більш-менш точно встановити вік міста. Глиняні черепки, знайдені на території кремля, як звичайно, з'явилися головними артефактами

В 1995 році неподалік від Благовіщенського собору Інститут археології Татарстану вів розкопки. На більш ніж пятиметровой глибині виявилися залишки древньої кріпосної стіни, імовірно, саме тієї, котру зруйнував Іван Грозний. Спочатку попадалися в основному напівзотлілі монетки — арабські, хазарські й чеські, але по них визначати, до якої епохи ставиться культурний шар, некоректно. Мідні кругляши можуть потрапити в землю хоч через 500 років після виготовлення… Століття ж глиняного глечика або блюда короткий, адже, розбившись, вони відразу йшли на викид. Форма й малюнок казанських черепків дозволили зробити висновок: до рубежу X—XI століть тут, на Волзі, уже зложилося повноцінне місто. Це відкриття наповнило золотий казан казанського бюджету, зостаривши татарську столицю відразу до десятивекового ювілею (а по колишній, давньоруській, літописній хронології здійснилося б їй зараз усього 629 років).

…Зараз Казань дихає тисячоріччям. Транспарантами-нагадуваннями про свято обвішані всі стіни, обклеєні всі автобуси, електрички, аэропортовские коридори — щоб не розслаблювалися ні місцеві жителі, ні туристи. Напевно ще через миллениум майбутні археологи не помиляться, визначаючи вік казанських будинків XXI століття, зведених швидкісним монолітно-бетонним методом «під століття XIX» (між затишних бревенчатых будиночків іноді й XVIII сторіччя). Не помиляться в основному й тому, що знайдуть осколки пам'ятних чашок «Казанга 1000 їв». Так епохи міського життя нашаровуються один на одного, начебто підлітки-погодки, що квапляться перерости самі себе.

Втім, тут, на перехресті мирів, нікого не здивуєш нашаруваннями хоча б тому, що десь зовсім поруч уливаються друг у друга Європа й Азія. Мінарети йдуть у небо, обганяючи маківки православних дзвіниць і відстаючи від шпилів нових храмів, висотних корпусів Університету й Фізичного інституту. Напису на татарському легко переливаються в росіяни, збігаючись із ними у власних іменах. Подекуди ті й інші доповнюються арабською в'яззю. І відверто, як скрізь, набирає силу латинський шрифт.

У цьому головну своєрідність Казані — споконвічному «євразійстві», відбитий світло якого багато пізніше впав на Москву, давши і їй могутній заряд «ориентальности». Але виходило світло, повторюю, звідси, з «казана», у якому тисячу років «варилися» народи, що спільно визначили пізніше стовпову чортові Росії — її многоликость і широту натури. Як знати, повернися історія інакше, уцелей Василь Темний, що виступав за союз із Казанню, візьми над східнослов'янськими містами верх Новгород, а не Москва, будь останні татарські хани не так твердолобі в дипломатії, бути може, це місто на Волзі й став би збирачем різних, у тому числі й росіян, земель. І титульна нації загальної держави називалася б тепер інакше. Звичайно, коли сьогодні чуєш заклики «євразійців» перенести федеральний центр у Казань, вони здаються дешевою словесною еквілібристикою. Але є логіка й у передчутті Вышеславцева, що помітив: от, століттями столичний вінець континенту дрейфував з південно-сходу на північний захід: ординський Сарай — Москва — Петербург… И відразу багатозначно додав: а коли-небудь рух піде назад.

Хто такі «сакалиба»

Самовизначення сусідніх народів Південно-Східної Європи довелося майже на один час. Властиво, у постійних зіткненнях між слов'янами, половцями, хазарами, булгарами й виявлявся вигляд цієї частини материка.

Розпалася держава Велика Булгария, і багато тюркських племен пішли до Волги, де осіли, змішавшись із землепашцами финноуграми.

Трохи пізніше слов'яни поширилися на південь, долаючи своїх стародавніх те ворогів, то союзників — половців і хазар.

Хазари «у відповідь» вирішили перебороти містечкову язичеську роз'єднаність і згуртуватися навколо єдиного Бога, звернувшись в іудейство.

Ханові удалившихся на північ булгар сама монотеїстична ідея здалася плідної, і в 921 році він зробив свій хід: написав володареві правовірних, халіфові арабського миру, що бажає прийняти іслам. З Багдада до берегів далекої великої ріки Итиль не сповільнило вийти посольство, секретар якого, хтось Ахмад ибн-фадлан, людина вчений, залишив нам «Записку» — перше документальне свідчення про Волзький Булгарии, попередниці казанської Татарії…

…Чудом не впавши жертвою розбійників і ледь уцелев крижаною зимою («з-під хутряних одіянь у нас визирали лише ока», — з жахом згадує нещасний уродженець Месопотамії, ще не знаючи, що за мотивами його пригод десять століть через знімуть фільм «13-й воїн»), араби в 922 році прибутку в столицю ханства. Привітний хазяїн поспішив виявити себе людиною ґречним і знавцем добрих манер, запропонувавши гостям з дороги прочитати спільну молитву, після чого всі присутні під разверстыми прапорами виголосили хвалу Аллахові «так, що здригнулася земля» — по вдоволеному зауваженню ибн-фадлана.