На півострів Гамова завжди було важко потрапити. Далекість від основних маршрутів, бездоріжжя, близькість державного кордону й наявність секретних військових частин зробили його одним із самих закритих районів південного Примор'я. Майже 30 років тому частина цієї території — узбережжя, острови й прилягаюча акваторія затоки Петра Великого — стала під охорону єдиного морського заповідника в Росії. Настільки довгий відрив від цивілізації пішов місцевій природі тільки на користь.

Затока Петра Великого виділяється серед інших акваторій Росії більшою розмаїтістю тут морських видів, що живуть. Тому думка про створення морського заповідника витала в наукових колах давно, але реалізував цю ідею академік Олексій Вікторович Жирмунський в 1978 році. Людиною він був надзвичайно ерудованим і світським. Входив у світову наукову еліту, дружив з Аркадієм Стругацким, Туром Хейердалом, відомим екологом Отто Кинне.

Для створення заповідника необхідно було пройти безліч бюрократичних бар'єрів і погоджень на самому верху, адже по території Примор'я проходила прикордонна зона. На острові Великий Пелис перебував військовий гарнізон з 2 000 чоловік, на острові Фуругельма — гарнізон артилерійської частини. І так по всій території майбутнього заповідника. Військові не поспішали віддавати цивільним особам свою вотчину, але Жирмунський переконав усіх. В 1970 році він створив Інститут біології моря, для якого пізніше на березі Амурської затоки побудували великий будинок. А через 8 років Голова Ради міністрів СРСР А.Н. Косыгин підписав Указ про установу Далекосхідного державного морського заповідника, або скорочено ДВГМЗ.

Зона нуль

У заповіднику я побував ще студентом 14 років тому. Але всі ці роки заборонна територія Примор'я вабила до себе, і я вирішив будь-що-будь приїхати сюди знову. Після погоджень із місцевими службами добро на поїздку було отримано, і ранком 17 травня 2004 року я разом з колишнім науковим керівником, а нині іншому, виявився в 44-го причалу Академії наук у бухті Золотий Ріг. Ми зійшли на борт водолазного катера «Уважний», що належить морському заповіднику. Судно повільно відчалило й взяло курс на південь. Владивосток перетворився у вузьку смужку суши між морем і сірим небом. Спереду — затока Петра Великий і кінцевий пункт нашого маршруту — основний охоронний кордон східної ділянки заповідника — бухта Порятунку. Уже відтіля на катерах разом з інспекторами охорони ми зробимо вилазку на острів Фуругельма, якщо дозволить погода.

До 1990-х років побувати в Далекосхідному морському заповіднику було важко, особливо на його східній ділянці. Це місце так і називали — «зона нуль». Навіть наукові дослідження проводили по спеціальних дозволах. Поки Владивосток залишався закритим містом, територія заповідника вважалася прикордонною зоною. Берегова лінія уздовж півострова Гамова була нашпигована військовими частинами всіх пологів, починаючи від радіолокаційної розвідки й закінчуючи далекобійними артилерійськими батареями. Сьогодні від потужних берегових зміцнень залишилися лише занедбані бетонні доти, стіни нежитлових казарм, розібрані артилерійські установки з недоторканою системою підземних комунікацій. Військових, що несуть тут службу, залишилося кілька десятків. Хтось із колишніх офіцерів зайнявся туристичним бізнесом, показуючи приїжджим місцеві краси.

У бухті Витязь, що в 4 км на захід бухти Порятунку, на протилежній стороні півострова Гамова, перебував один із самих секретних об'єктів — Військово-науковий центр по вивченню морських ссавців і використанню їх у можливих бойових діях на море. Дельфінів, сивучей і морських котиків учили протистояти диверсантам-аквалангістам, знищувати ворожі підводні човни й кораблі, знаходити ракети, що потонули. За результатами таких досліджень учені написали не одну дисертацію. Але на початку 90-х на подібні програми перестали давати гроші й тварин довелося відпустити на волю. Тепер тільки купол-куля біліє над порожніми вольєрами так звіробійні шхуни другий десяток років гниють на березі. Втім, довга ізоляція території від іншого миру принесла більше користі, зберігши її в дикими, недоторканому людьми виді.

Катер прибув у бухту Порятунку, і ми зійшли на берег. На кордоні все знакомо. Той же двоповерховий дерев'яний будинок, що складається з декількох кімнат, радіорубки й кухні. Неподалік — лазня, дизельний і металевий ангари. У будинку пахнуло вогкістю й деревом. Нас зустріли два інспектори охорони й уже літній тесля. Після деяких формальностей ми нарешті розташувалися в одній з гостьових кімнат на другому поверсі.

Як тільки шум двигунів «Уважного» розчинився в море, на березі стало мертвотно тихо. Виявилося, що на кордоні немає світла — вийшов з ладу дизельний генератор. По радіо передали штормове попередження.

У краю рідної землі

Після декількох днів перебування на східній ділянці ми відправилися на острів Фуругельма — останній клаптик Росії перед границею з Кореєю. У цю пору року там живе багато живності й птахів, а на Каменях Михельсона — невеликому рифі, розташованому в напівкілометрі від острова, — можна понаблюдать поблизу за колонією тюленів.

Плисти до Фуругельма ледве більше години, і незабаром ми зійшли в його західній бухті й піднялися на сопку, звідки добре видні околиці. Уздовж вузької стежки, уперто ползшей наверх, попадався невисокий чагарник з більшими рожевими квітами — рододендрон Шлиппенбаха. Його надзвичайно багато на Фуругельме.