Можливо, це найвідоміша вулиця на світі. У всякому разі, уважається, що мир ділиться на ті, хто бував там, і тих, хто мріє побувати. Гідні заздрості парижане, у яких обитель блаженних завжди під рукою. Точніше — під ногами. Тільки в Парижі можна потрапити в рай — говорячи по-древнеегипетски, на поля Иалу, або, по-французькому, на Єлисейські поля, — не вмерши.

Але фешенебельний «рай» посередині Парижа невеликий, всіх відразу не вмістить. Ледве менше двох кілометрів — зі сходу на захід, від арки Карусель через парк Тюильри до Тріумфальної, від площі Згоди до площі Зірки. Тісно навіть пам'ятникам, будинкам, скульптурам, стилям і епохам: їм доводиться жатися друг до друга на легендарній магістралі, немов шматкам соковитого шашлику на шампурі. Причому «нанизані» вони начебто довільно: замість того щоб становити якусь історичну й художню послідовність, без усякого стиснення перебивають один одного й перемішуються…

Єлисейські Поля замислювалися у свій час як проспект, насамперед парадний. Таким він залишається й донині. Причому у всіх змістах слова. Скажемо, відправившись туди з ранку раніше 14 травня цього року, я зштовхнувся з урочистим ходом на честь ювілею Союзу колишніх бійців — організації, створеної Шарлем де Голлем рівно 60 років тому, відразу після війни. По тротуарах у мене на очах, як у фільмі з Луи де Фюнесом, розсипалися чорно-сині юрби поліцейських. Прочистивши «жерла» труб і гобоїв пробними трелями, заграв духовий оркестр. Над брущаткою здійнялися шляхетні прапори Опору. З вінками й букетами квітів у руках досить стрункою колоною, обвішані орденами літні чоловіки й жінки направлялися до Вічного вогню на площі, що має ім'я їхнього покійного вождя, першого президента П'ятої республіки (недавно йому поставили пам'ятник — тут, неподалік, біля Великого палацу). Хода цих людей ще напрочуд тверда, її можна назвати навіть бравої — на фірмовий, ні на що не схожий французький манер, немов марширують ветерани наполеонівської Старої гвардії.

Подібні дійства відбуваються на Єлисейських Полях регулярно, а саме пишне з них, природно, у День узяття Бастилії, 14 липня. Тоді замість старих по проспекті проходять діючі війська: від альпійських стрільців в «ретро»уніформах і кінних гвардійцях у мальовничих кірасах до «крутих хлопців» з Іноземного легіону. Приймає парад президент. По такому випадку уздовж платанових алей на тротуарах будуються трибуни, але місця на них дістаються тільки запрошеним щасливчикам. Легкі танки й бронетранспортери прокочуються повз них, тільки-но не зачіпаючи сталевими боками. Зате самий останній і теж традиційний «атракціон» великого параду доступний всім парижанам і гостям столиці, у якій би крапці міста вони не перебували. Надзвукові винищувачі-«міражі» розпорошують у повітрі газові струмені квітів національного прапора. Якимось образом вдається досягати великої стійкості цього ефекту, і синьо^-червоно^-білі «хмари» надовго зависають над вулицею.

Парад завершується до обіду, а до вечора трибуни вже розібрані, однак рух по вулиці ще не відновлено. На Полях повно народу — усі чекають феєрверка, після якого вулиця порожніє. Таке на ній трапляється рідко, особливо влітку, але 14 липня всі, напевно, розбрідаються по будинках — святкувати. І от небо розцвічене вогнями, а на проїзній частині — розмазаний бойовими «гусеницями» кінський гній… Ця картина здається мені найвищою мірою символичной для Єлисейських Полів.

На «Червоної площі» у Парижі

Ціль, з якої я приїхав цього разу у Францію, — написати статтю про Поля — викликала в моїх знайомих парижан, неабияких снобів, несподіваний ентузіазм. Несподіваний тому, що мова адже йшла не про Монмартре або «лівацький» Латинському кварталі, місцях «істинно паризьких» і по-своєму витончених. Єлисейські Поля — інша справа: багато «інтернаціонального» скла й бетону, шикарний, але безликий дизайн. Юрби туристів — і нічого, крім розваг, у діапазоні від невигадливих до запекло дорогих. Загалом, цитадель буржуазної благопристойності й шику, де живуть і працюють «серйозні люди». Найняти приміщення тут коштує до 6 500 євро за м2 на місяць, і однаково є черга з бажаючих це зробити.

И все-таки навіть для самих эстетски настроєних французів (у тому числі для тих, хто боїться в цьому зізнатися) в елисейской магістралі укладений якийсь високий зміст. Приблизно як для нас — у Червоній площі. Нічого особливого в ній начебто б ні, але навряд чи багато найдеться істотних подій нової російської історії, які обійшли її або прилягаючі території стороною.

Так і на Полях — чого на них тільки не траплялося, особливо з тих пор, як політичне життя країни вибухнуло Великою революцією. На початку жовтня 1789 року саме звідси ціла «армія» розгніваних паризьких домогосподарок відправилася пішки у Версаль, випливаючи за сімейством Людовика XVI, під гаслом: «Той, хто стане аплодувати королеві, буде побитий ціпками, а той, хто образить короля, буде повішений». Але незабаром, як відомо, умонастрій французів змінився й головний проспект Парижа огласился вже іншими звуками. Засвистіло в повітрі лезо якобінської гільйотини. Потім — загриміли наполеонівські барабани. Застукали кирками й лопатами робітники в протилежному кінці Полів, на площі Зірки, — там імператор велів будувати Тріумфальну арку, найбільший у світі пам'ятник військової слави (1806 рік). Потім затріщали на вогні поліна від зрубаних платанів — це російські козаки в 1814 році жарили м'ясо прямо посередині магістралі. Зрештою вогонь залишився тільки один, але Вічний — його запалили під Аркою на могилі Невідомого солдата Першої світовий. І все це — лише верхівка елисейского історичного айсберга…