Так вийшло, що, потрапивши в Анкару, добратися до Музею анатолийской цивілізації я зміг тільки наприкінці робочого дня. Директор музею доктор Хикмет Денизли переконав мене в тім, що всі дела потрібно відкласти на завтра, а сьогодні побродити по анкарской цитаделі, до якої приліпився музей, і зайти в один з національних ресторанчиков, розташованих прямо в кріпосних стінах і на вулицях старого міста, що і є цитадель. Що я й зробив…

Батько турків

З висоти пагорба, на якому коштують і музей, і цитадель, відкривався приголомшливий вид на величезне й дивне місто, вік якого визначити рішуче неможливо. Міцність древня — кільця стін будувалися в VI і IX століттях, іноді як будівельний матеріал використалися античні статуї. Сам пагорб обліплений глинобитними хатинами із черепичними дахами — мальовничими, але дуже бедными. Таке будували на Сході за всіх часів. А навколо — сучасне місто, зведений в основному послу другої світової війни. Коли сонце зайшло, спалахнула безліч вогнів, серед яких виділялися дві яскравих плями — сама більша в Туреччині мечеть Коджатепе, побудована в 1987 році, і мавзолей Кемаля Ататюрка («Батька турків») — першого президента Турецької Республіки, людини, що в 20—30-і роки ХХ століття зовсім змінив вигляд країни. Саме він на початку ХХ століття перетворив маленьке містечко з населенням 16 тисяч чоловік, відомий тільки козами й ангорською вовною, у столицю величезної країни, спадкоємиці величі Османської імперії. Втім, Мавзолей Ататюрка видний в Анкарі отовсюду в будь-який час доби й при будь-якій погоді. Наступного дня я довідався, що самий знаменитий у світі й самим обожнений своїм народом турок зіграв вирішальну роль і в долі Музею анатолийской цивілізації. Наприкінці 1920-х Ататюрк запропонував створити в Анкарі хетський музей. І тоді в столицю з інших музеїв почали звозити об'єкти, що ставляться й до періоду хетського царства (XVIII—XII століття до н.е.), і до тих культурам, які передували хетської. Їх збирали на базі археологічного музею, відкритого у вежі Аккале в 1921 році — у розпал національно-визвольної війни, покликаної повернути туркам крім втрачених територій, окупованих Грецією, ще й національне достоїнство: допомогти країні перебороти комплекс поразки в Першій світовій війні. Саме музей позначив наступність нової Туреччини стосовно найдавніших, майже міфологічним цивілізаціям — насамперед хетської. Не випадково виставка в Японії, на якій зараз перебувають багато хто його експонати, називається «Три великі імперії: Хетська, Візантійська й Османська».

Кемаль Ататюрк мріяв зробити Туреччину європейською країною. І, треба сказати, випливав цим шляхом, незважаючи на втрати. Хоча навряд чи він міг собі представити, що така скромна й мирна установа, як музей, ідею створення якого він подав, а тим більше краєзнавчий, дозволить зробити Туреччини ще один важливий крок по дорозі в Європу.

И проте це відбулося — в 1997 році, коли Музей анатолийской цивілізації виграв самий престижний конкурс, що проходить під егідою Ради Європи, і став «Європейським музеєм року». Після цього там цілий рік експонувалося «Яйце» — добуток класика сучасного мистецтва англійського скульптора Генрі Мура й одночасно перехідний приз конкурсу (до речі, сьогодні воно експонується в Музеї Вікторії й Альберта в Лондоні, чемпіоні 2003 року, про яке «Навколо світу» писав в № 3 за 2003 рік).

Тепер в Анкари два символи й дві головні визначні пам'ятки — Музей анатолийской цивілізації й Мавзолей Ататюрка, що вмер в 1938 році. 

Діти імперій

…Але й наступного дня оглянути музей мені вдалося не відразу. Коли я прийшов, мені насамперед запропонували випити чаю. Ароматний і смачний чай у маленьких скляних стаканчиках подають у Туреччині всюди. Чай — це неодмінний атрибут дружніх зустрічей і ділових переговорів. У музейному кафі, розташованому прямо у входу, на шляху в зали музею, можна спокійно посидіти, приходячи в себе після довгого підйому в гору. Саме це сполучення деякої східної розслабленості й гедонізму (попити чайку, нікуди не кваплячись) з європейською експозиційною елегантністю, світовою якістю пропонованого матеріалу й абсолютно європейським підходом до музейного розвитку і є одна із самих чарівних рис Музею анатолийской цивілізації. Саме вона, а також уважне ставлення до тих, хто живе навколо, дали музею можливість обігнати в європейському музейному конкурсі більше 60 конкурентів з 20 країн миру

Не випадково першою справою мене повели в майстерні й лабораторії, де займаються діти. Дорога туди веде через великий двір-сад, де організоване своєрідне музейне зберігання на відкритому повітрі: уздовж стін — античні рельєфи, на схилі пагорба — ряди величезних давньоримських глиняних посудин для вина й масла. Використовуючи технології древніх, діти тчуть килими, роблять глиняний посуд і репліки музейних об'єктів, чеканять давньоримські монети, малюють — тобто моделюють життя людей, що залишили після себе те, що згодом стало музейним експонатом. Так музей множить число людей, які через виготовлені ними самими об'єкти ідентифікують себе з великими цивілізаціями стародавності — Хетським і Фригийским царствами, Римською й Візантійською імперіями. Музей пишається лабораторією реставрації й консервації й розмахом археологічних розкопок, які проводяться по всій Туреччині. У реставраційних проектах беруть участь японські, американські й канадські фахівці. Розкопки — майже всенародне діло