«Пакистан зиндабад! Пакистан зиндабад!» Так здраствує Пакистан! Благовидний старий із зеленим прапором у руках самозабутньо бігав по дорозі. Іноді він зупинявся й кричав у юрбу глядачів: «Хто не кричить, той не мусульманин!» Глядачі починали підтягувати цей заклик. Домігшись задовільного результату, старий біг далі. Назустріч йому мчався одягнений у майку й набагато більше молодий, але не менш енергійний представник пакистанського народу. Цей чоловік із простою особою й невеликою лисиною теж розмахував прапором і теж кричав «Так здраствує Пакистан!», але ледве менш запально — позначалася відсутність досвіду. Відчувалося, що в справі патріотичного виховання він ще новачок. Гул юрби наростав. Так починалося «Дійство на границі» — обряд зняття прапора на пакистано-індійській границі, недалеко від міста Лахора.

Немає повести сумніше на світі, чим повість… про міжнаціональний конфлікт. Мрія всякого більш-менш нормальної людини — мир і дружба між народами, що веде до взаємного збагачення — і культурному, і, іноді, матеріальному. Втім, змісту розвивати цю тему немає: хто не розуміє, тому не поясниш, хто розуміє, тому й пояснювати не треба. Під час нашого перебування в Лахоре, столиці Пенджабу — самої багатонаселеної провінції Пакистану, думка про національну ворожнечу часто спадала на думку. Не те щоб вона сиділа в ній невідступно. Зрештою нічого не видавало на вулицях Лахора напружених відносин з Індією. Люди ходили в магазини, автомобілісти намагалися передавити пішоходів, пішоходи намагалися потрапити під велосипеди — всі як звичайно. Хіба тільки в нашому готелі висіло оголошення, що звідси відправляються автобуси в сусідню країну (зовсім недавно це було неможливо), хіба що службовці в отеленні жадібно дивилися індійське кіно по супутникових готельних каналах (на державних каналах його не показують), хіба що наше очікування поїздки на границю, де ми хотіли подивитися традиційне щоденне зняття державних прапорів, відповідно індійського й пакистанського. Напруга наше росло й досягло апогею саме на цій церемонії
Але перед цим було ще багато чого. Напевно, навіть більше важливого.

Лахор…

Лахор — дивне місто. Магія його складається в якомусь коловращении життя. У світі є дуже багато живих міст, де все вирує, тут же вирує по^-особливому, по-лахорски.

Спочатку нічого не передвіщало таких вражень. Ми прилетіли з Пешавара й були приємно здивовані тим, що в Лахоре сучасні дороги й сучасні погляди на життя. По-перше, ми нарешті побачили обличчя пакистанських жінок. Тут, на відміну від Північно-Західної прикордонної провінції, вони їх зовсім не ховають. Жінки виявилися дуже гарними, що завжди благотворно позначається на настроях чоловіків-мандрівників. По-друге, недалеко від Лахора існує єдиний у країні алкогольний завод (принаймні, нас запевняли в цьому місцеві жителі), побудований у часи Беназир Бхутто — колишнього прем'єр-міністра Пакистану, дочки страченого прем'єр-міністра Зульфикара Алих-Бхутто. Вона навчалася за кордоном і намагалася привнести якісь елементи передового способу життя в пакистанську цнотливість. Правда, у цей час у Пакистані на неї заведене кримінальна справа, і вона перебуває вэмиграции.

Алкоголь, звичайно, не можна продавати мусульманам, але можна — іноземцям у певні годинники, у покладених магазинах (які закриваються досить рано) і строго при наявності паспорта. Взагалі, відношення до алкоголю в деяких пакистанців досить хворобливе — забігаючи вперед, можу сказати, що ми були свідками сцени в літаку, що коли сидів поруч із нами поважного вигляду пан улаштував страшний скандал через те, що на одному підношенні пасажирам розносили сік і шампанське. «Я ж міг помилитися! — кричав він. — Ми ж мусульманська країна!» И так далі… Конфлікт удалося влагодити на превелику силу — всім пілотам і стюардам по черзі довелося вибачатися. З одного боку, його можна було зрозуміти — для дійсного мусульманина так помилитися було б страшним гріхом, з інший — літак, у якому ми перебували, належав іншій країні, тобто формально був територією іншої держави, а за півгодини скандалу заборони на алкоголь у світі не домогтися

…Лахор має давню історію, тому в місті перебувають святині відразу декількох релігійних конфесій. Крім мусульманських тут також є й священні місця сикхів. Лахор — столиця Пенджабу, без перебільшення одного з найважливіших історичних місць на землі — сам є одним із центрів світової цивілізації

Лахор зіграв саму більшу роль у справі відділення Пакистану від Індії. Саме тут була прийнята історична Пакистанська Резолюція 23 березня 1940 року, що проголошувала принципи існування мусульманської громади в незалежній державі. У Лахоре жив шанований нині пакистанцями як один з духовних засновників держави поет Икбал. Саме Икбал — у той момент глава Мусульманської Ліги, організації лідерів сепаратистських тенденцій — запропонував в 1930 році створити незалежну мусульманську державу, у яке ввійшли б Пенджаб, Зинд, Північно-Західна прикордонна провінція Пакистану (СЗПП) і Балуджистан.

Сам Икбал був дуже цікавою й суперечливою особистістю. Образованнейший людина, що вчилася в Кембриджі й Гейдельберзі, філософ, поет, політичний діяч, людина, відзначена у Великобританії лицарського титулу, — він мав неортодоксальні ідеали (наприклад, написав поему «Ленін»). Його мавзолей перебуває поруч із входом у мечеть Бадшахи, а День Икбала є національним святом країни