Ідея зробити «кругосвітнє» подорож уздовж Cеверного полярного кола старий як мир. Багато ентузіастів відправлялися в шлях, мріючи замкнути кільце свого маршруту, обійшовши північну шапку нашої планети уздовж умовної лінії, до півночі від якої й починається та сама Арктика, як магнітом притягивающая всіх, хто хоч раз побував на її просторах. Неймовірні пригоди чекали мандрівників на цьому важкому й небезпечному шляху, що, як правило, тривав не один рік. Відважні люди йшли на собачих запряжках, пішки або на лижах, плили на каяках і яхтах, пересувалися на снегоходах і навіть піднімалися в повітря на повітряних кулях, щоб перетнути північну частину Атлантики, перебратися через Берингове протока

Наше основне завдання полягала в тім, щоб намічений маршрут можна було пройти єдиною командою, обравши такий спосіб пересування, що був би однаково придатний і для просторів тундри, і для арктичного дрібнолісся, і для дрейфуючих льодів Північного Льодовитого океану. Краще будь-якої іншої техніки могли б відповідати цим вимогам антарктичні колісні всюдиходи, які ми зібрали для того, щоб дійти до Південного полюса.

Але перш ніж відправлятися в шлях, потрібно було максимально підвищити їхня надійність. Тобто практично створити нову машину, що увібрала б у свою конструкцію весь позитивний досвід наших всюдиходів колишніх моделей, тільки мала б ще більш високі технічні показники й максимальну надійність. На таких машинах ми й мають намір були почати спробу пройти кільцевий маршрут уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану. Треба сказати, що нові машини дійсно вдалися. Серйозних проблем з технікою не було, а пригод, як можна було очікувати із самого початку, вистачило б не на один сценарій пригодницького фільму

Наш шлях, загальною довжиною не менш 25 000 км, що одержав назву «Полярне кільце», ми розбили на три етапи. На першому етапі експедиції, що проходив по узбережжю Росії від Ямалу до Чукотки, за 50 днів подорожі було пройдено понад 6 000 кілометрів. Другий повинен був з'єднати береги Росії з берегами Гренландії й Канади й пройти через крапку Північного полюса. Третій, заключний, етап запланований на літо 2004 року: стартувавши в канадському селищі Резольют-Бей, пройшовши уздовж узбережжя Аляски й переборовши Берингове протоку, ми знову фінішуємо на Чукотці

7 квітня 2002 року. Перший день

Сьогодні ранком — офіційний старт експедиції із Салехарда, столиці Ямало-Ненецького автономного округу. Нас проводжали мер міста, представники адміністрації й преси. Машини вишикувалися на площадці перед обеліском «Романтикам 70-х» — характерному для того часу архітектурно-монументальному втіленні впевненого руху нашої країни до вершин світлого майбутнього

Неофіційно ж експедиція почалася з розвантаження всюдиходів на залізничній станції Лабытнанги, що тривала вся ніч, і перегону всюдиходів з усім нашим скарбом до готелю «Ямал». Для деяких членів експедиції тільки зараз представилася можливість ближче познайомитися з екзотичною технікою, який стояло перенести нас за тисячі кілометрів на схід

По шосе ми виїхали з міста й рушили убік селища Аксарка. У той день на Ямалі закінчувалося свято оленярів, і нас дуже просили встигнути в Яру-Салі, щоб взяти участь у його закритті. Я подумав, що в перший день пройти на необкачаних машинах більше 400 км нам навряд чи вдасться, але проте ми намагалися зрячи часу не втрачати й хоробро йшли щільною колоною. Швидкість у районі — 45—50 км/година, але стрілки наших спідометрів, призначених для звичайних «Жигулів», незворушно тримаються на максимальній оцінці 120 км/година, а те й упираються вограничители.

Незабаром спустилися на лід ріки Обі. Тут проходить зимник — сезонна «транспортна артерія» місцевого значення. По ній без зайвої суєти й поспіху рухалися рідкі великовантажні машини, в основному «Уралы». Пройшовши по цій дорозі, ми зрозуміли, що по сніжній цілині йти й легше, і приємніше, і швидше. Дуже дивно було бачити уздовж цієї дороги звичні для автомобіліста дорожні знаки й покажчики. Тут, в устя Обі, вони виглядають не менш зненацька, чим річкові бакени на автостраді. У свідомості так і спливав гаишник зі смугастим ціпком у протягненій руці, що жадає стягувати штраф за порушення ПДД.

14 квітня 2002 року. Восьмий день

Тазовская губа, селище Антипаюта. За перший тиждень шляху. Перші поломки, перші ремонти. Але в цілому машини нас радували. До них усюди був великий інтерес — арктичної «народної машини» тут поки ні, втім, як і доріг, а відстані величезні. Всі транспортні проблеми вирішувати за допомогою вертольотів накладно, на оленях багато не відвезеш, так що увага до нашим «всюдиходам» цілком з'ясовно.

Північна гостинність не утомлювалася вражати. Незнайомі люди зустрічали так, начебто чекали нас довгий час і нарешті дочекалися.

До оленярів на свято ми так і не встигли, але майже щодня зустрічалися з учасниками, що роз'їжджаються по будинках, і гостями. Це були цілі сімейства разом зі старими й грудними дітьми, які, щоб побачити своїх родичів, почали подорож за сотні кілометрів по безкрайньої ямальской тундрі на оленячих запряжках. Деякі добираються на «Буранах», буксируючи весь свій нехитрий скарб на спеціальних нартах. Гості ж категорії VIP роз'їжджалися на автомобилях-вахтовках — своєрідних автобусах, змонтованих на базі потужних «Уралов».