У нашому журналі навіть старожили не упомнят, щоб коли-небудь, нога нашого кореспондента ступала на землю Тайваню, а тим більше, щоб ми повідомляли про нього хоч яку-небудь боязку інформацію.

Багато років тому, взявшись за вивчення австронезийского фольклору Південно-Східної Азії й що аборигени Тайваню говорять також на австронезийских мовах, я беззвітно думав про їх у минулому часі, немов вони давно зникли з особи Землі

Насправді в тайваньских аборигенів усе обстояло далеко не так погано, але довідатися про це можна було в нас тільки по рідких західних публікаціях. З російських учених у тамтешніх австронезийцев побував ще в 20-х роках лише Н.А.Невськими, страченими десятьма роками пізніше як японський шпигун, але встиг перед цим видати словник мови племені цоу (тсоу) і фольклорні матеріали на тій же мові. Наступили, однак, нові часи, китаїсти наші потягнулися на Тайвань; і от на мою частку теж випала поїздка до тих самим австронезийцам, які за 70 лет, що пролетіли, хоч і розсталися з багатьма дідівськими звичаями, але — саме головне — уцелели як народ!

У канцелярії мого інституту мені вручили завзято, що загортається в трубочку листок, тонкого паперу. Це був факс із Тайваню — інститут этнологии Китайської Академії наук просив мене виступити в них з лекцією відносно тайваньских і індонезійських міфів про походження людства

Пропозиція була не з бухты-барахты — мені дійсно доводило писати про подібність тайваньских племінних міфів з міфами деяких народностей Філіппін і Індонезії. У цих міфах ішла мова про кровозмісний шлюб (або инцесте) брата й сестри, по-науковому — сиблингов, від яких і пішов людський рід. Тайваньские племена — ами й пайваны — вірили, що після случившегося один раз всесвітнього потопу уцелели тільки ці двоє сиблингов, і їм довелося плюнути на умовності й наплодити побільше дітей, щоб людство не зникло з особи Землі. Майже такі ж міфи були виявлені в ифугао, набалоев, бонтоков і деяких інших горянських народів острова Лусон. Начебто б та ж тема простежувалася й на Борнео (Калимантане), але вже з істотними змінами. І все це якось красиво збігалося з теорією, відповідно до якої Тайвань задовго до нової ери служив стартовою площадкою великих морських міграцій, що обумовили в остаточному підсумку заселення Океанії, острівної Південно-Східної й острівної ж Південно-Західної Азії. Виходило, що міфи ці перекочували колись із Тайваню на Лусон, потім ще південніше — на Борнео, а зовсім віддалені їхні відзвуки розрізнялися на Целебесі, Яві й Суматрі. Про ці мої спостереження прекрасно знав Борис Рифтин, що їздив до тсоу й розповів про їх (як незабаром і з'ясувалося!) тайваньским этнологам, от і прийшло мені — подаруйте голитися! — запрошення на Тайвань

Я заборонив собі вірити в таку удачу, але негайно склав вдячну відповідь незнайомому мені професорові Сюю, відніс на предмет одержання візи свої паспорт у таємничу установу за назвою Тайбэйско-московская координаційна комісія й сіл за книжки, щоб спробувати перевірити, чи не винайшов я велосипед у результаті своїх міфологічних штудий. Виявилося, що на окремі аналогії увага вже зверталася, але в цілому ланцюжок моїх міркувань передбачена начебто не була. Мене терзала лише опублікована 40 років тому на Тайваню, так ще по-китайському стаття Чи доктора Хуэй, зважаючи на все, шедшей у тім же напрямку, що і я. Отримане мною по факсу англійське резюме статті не врятувало положення, але дозволило мені з обміркованою розпливчастістю Чи згадати Хуэй у числі моїх попередників і прийнятися за передрук англійського грязновика своєї лекції. І клянуся, я додрукував би її вчасно, якби вже на борті «боинга» тайваньской авіакомпанії EVA, незабаром після нашого вильоту з Банкока якийсь китайський пан не оголосив мені, що стукіт моєї старенької машинки заважає дрімати пасажирам

Не піддавшись на цю провокацію, я мовчачи вкрив машинку й став невимушено дивитися в ілюмінатор. Завдяки цьому я й побачив Тайвань, може бути, першим із всіх моїх попутників. Ми летіли над південно-західною приморською рівниною, обробленої, як здавалося зверху, до меж людських можливостей. Саме тут в 1661 році висадилися прихильники, що бігли від маньчжурських завойовників, що впала династії Мін, що поклали початок китайської колонізації острова. Обитавшие тут до того рівнинні племена розчинилися в потоці прибульців або подалися на схід, у гори. Через ілюмінатори правого борта, напевно, проглядалися в цей час відроги всЪього, що простягнувся уздовж, Тайваню, з півночі на південь, Центрального гірського масиву, довгі роки служившего притулком войовничих гірських австронезийцев — атаялов, бунунов, тсоу, пайванов, рукаи й саисиатов. Я знав, що їх налічується тепер біля трьохсот п'ятдесяти тисяч разом з ами й пуюма, що живуть на східному березі, але на кожного аборигена доводиться сьогодні ні багато ні мало 60 тисяч китайців, і часи горянської вольниці на Тайваню давно вже підійшли кконцу.

У Тайбейском, з иголочки, аеровокзалі мене чекали витончений, моложавий професор Сюй з букетом місцевих орхідей, член-кореспондент Російської Академії наук Б.Л.Рифтин з купою дружніх рад і наставлянь, а також звістка про те, що моя валіза застрягла не те в Москві, не те у Відні, не те в Банкоку, і доля його покрита мороком невідомості. Ми забралися в машину професора, всю дорогу вели чергова розмова про академічні справи, і я тільки косився на мелькавший за вікном столичне, велике й гарне місто, що мені довелось побачити ще раз точно таким же манером через тиждень по дорозі назад в аеропорт. Тепер же мені стояло вселитися в призначену для мене фешенебельну квартиру в Нанькане, на південній окраїні Тайбея, нанести візит в Иститут этнологии, що перебуває в прилеглому академічному містечку й не забути про те, що моя лекція призначена на наступний ранок