Знамениті міста миру тим, насамперед, і знамениті, що в будь-якої людини, незалежно від того, бував він чи там ні, є свій власний образ Міста, що складається, як мозаїчний візерунок, із запомнившихся по книгах і фільмам якихось уривків, шматочків, нехай випадкових і поверхневих, але зате для кожного по-своєму яскравих і незабутніх. Щоб пожвавити цю мозаїку в пам'яті, досить буває всього лише вимовити подумки назву міста. Вимовляєш, наприклад, слово «Рим», і... ну, звичайно, Колізей, Ватикан, фонтан Треви та інші визначні пам'ятки Вічного міста, хоча б у самому загальному виді, представляєш. Особливо якщо квиток на літак до Рима вже в кишені...

И от я броджу по його вулицях, і не розумію, що із мною: мені отчий^-те, проти очікування, нудно вгадувати в тім, що я бачу праворуч, ліворуч, прямо перед собою — усюди, заочно знайомі визначної пам'ятки. Напевно, заважає власне заучене, запрограмоване сприйняття великого міста. «Рим, Рим, відкрийся!» — переробила я на свій лад стародавнє казкове заклинання, прошептала його про себе й пішла куди ока дивляться, давши собі домашнє завдання після повернення прочитати заново, іншими очами всі відомі мені книги про Рим, і в спину мені дул крижаний, рвучкий вітер. У січні на Апеннінах частенько дують такі вітри. Було не дуже затишно, але зате вітер розігнав хмари, що обклали небо над містом напередодні ввечері, ранкове сонце світило, здавалося, по-літньому яскраво, але стояло по-январски невисоко, і контраст між світлом і тінню був різким і чітким

Освітлені сонцем колони собору Сан-джованни-ин-латерано здавалися майже білими, але там, де їхньої лінії йшли в тінь — вугільно-чорними. А усередині, під зводами цього, одного із чотирьох кафедральних соборів Рима, клубився перлово-сірий півморок. У соборі йшло своє повсякденне життя. Якісь тіні те входили, то виходили з кабінок-сповідалень, звідки доносилося ледь чутне мірне бурмотання — це священики відпускали гріхи всім стражденним — на всіх основних європейські (крім російського) мовах. І раптом я отчий^-те зовсім чітко починаю усвідомлювати: таке місто, як Рим, з лету, з наскоку, на бігу — однаково не зрозуміти, за ним — століття, а в тебе день усього — незначна малість, але як це багато, якщо прожити його з відкритими, не затягнутими роговицею побуту очами... Тоді Рим, може бути, і відкриється. Тому саме розумне — просто побродити по ньому й попутно спробувати вловити його сьогоднішній настрій, атмосферу, запам'ятати захід його повітря й відтінки його каменів, отпробовать його провина й «капуччино», а — якщо дуже повезе, то й з людьми поспілкуватися

Вийшовши із собору, стаю часткою неквапливої юрби, що тече по вулицях центра. Вона багатолика й багатобарвна й часом виникає ілюзія, що ти — на якомусь вічному святі, тому що все якось натхнено. Самі помітні в юрбі — японці. Не тому, що азіати, — китайців, особливо з Гонконгу, і монголів у юрбі теж багато, але японці — особливо, я б сказала, старанні, можна сказати, зразково-показові туристи. До всього (де це не забороняється, звичайно) намагаються доторкнутися — дуже делікатно, злегка, лише самими кінчиками пальців, але неодмінно доторкнутися, немов хочуть упевнитися, що все, що вони колись бачили на листівках, — існує в реальності. Римські влади багато роблять для того, щоб місто виглядало імпозантно й респектабельно, реставрація, те отут, те там іде практично безперервно, але коли я побачила, як весело й споро працюють на лісах молоді хлопці, то мені чомусь здалося, що їхній гарний настрій пояснюється не тільки перспективою вечора із друзями в найближчої остерии за обговоренням останніх подій у світі футболу, але й скороминущими спостереженнями за цими ніжними дотиками маленьких долонь тендітних японок. Помнете знаменитий фільм «Римські канікули» з Одри Хепберн і Грегори Пеком? З вечірньої програми телевізійних новин у Римі вже в готелі я довідалася, що спеціально для туристів з Японії, ідучи, так сказати, назустріч побажанням японських трудящих, міські влада організують екскурсію по тимі місцям, на тлі яких розвивалася «лав стори» героїв «Римських канікул», навіть гід^-гіда-дівчини-гіда спеціально підібрали — вилита Одри Хепберн, з наївної челочкой на чолі й задерикуватим «кінським хвостом» на потилиці, і спецодяг їй підібрали відповідну — платтячко по моді п'ятидесятих років, з вузькою талією й довгою, пишною спідницею, туфлі на шпильках

Ледве відійдеш убік від уторованих туристських маршрутів, і особи вже інших. На вишукано овальної пьяцца Навона, із красивейшим фонтаном Чотирьох Рік (у якому, пам'ятаю, купалися вночі герої «Солодкого життя» Феллини) і церквою Сант-Аньезе чуєш навколо в основному італійську мову

Відповідно до розхожих думок про чисто італійський характер типові носії цього самого характеру повинні, розмовляючи, експресивно жестикулювати, голосно, на очах в усіх сваритися, час від час викликуючи що-небудь начебто: «ПРО, мадонна мия!» або (лайливий варіант): «ПРО, пороття мадонна!», а також, нікого не соромлячись, демонструвати свою ніжність по відношенню друг до друга. Стереотипи виникають, звичайно, не на порожнім місці, але таке вуж властивість людської натури, що люди іншої національності, іншої культури при поверхневому знайомстві з ними здаються в чомусь карикатурними персонажами. Серед іноземців, що ніколи не бували в Росії, завжди найдуться люди, які мають приблизно таку думку про нас — росіяни, мол, усі п'ють горілку, закушуючи ікрою, при цьому ще грають на балалайці, а в будинках своїх усюди розставляють мотрійок і вішають портрети Карла Маркса