Незважаючи на свій досить поважний вік, Токіо — місто новий. Землетрусу, пожежі й війни кілька разів знищували його вщент, і проте він щораз відроджувався в колишній пишноті, у деталях копіюючи всі свої колишні достоїнства й недоліки. Народившись заново й востаннє після другої світової війни, Токіо став наприкінці ХХ століття безперечним символом міста майбутнього й разом з тим осередком всіх проблем, з якими так чи інакше прийде зштовхнутися всім великим містам у новій ері

Із самої своєї появи на світло як столиця Токіо ріс не щодня, а щогодини, залишаючи далеко за всі інші міста. Коли японські князі загрузли в міжусобних війнах, імператор втратив свою владу й реальними й повноправними правителями країни стали военачальники-сегуны, майбутня столиця технократического миру була простим рибацьким селом. Одержавши чергову й вирішальну перемогу, військовий правитель Тоетоми Хидэеси (у тексті використана японська система написання власних імен: на першому місці прізвище, а потім ім'я. — Прим. авт.) віддав наказ своєму наближеному — особливо щасливому генералові Токугаве Иэясу відправитися в східну провінцію Канто, де йому ставилося в обов'язок наглядати за особливо незговірливими місцевими феодалами — дайме, що явно прагнуть створити коаліцію проти руху об'єднання країни під владою однієї людини. Головною причиною цього рішення було, безумовно, бажання сегуна убезпечити себе від можливих спроб самого Токугавы силою зайняти його пост.

В 1590 році село, у яку прибув Токугава, являла собою жалюгідне видовище суцільного запустіння, що було характерним для середньовічної провінції. Замок, побудований місцевим феодалом Оотой Доканом ще в 1456 році, був напівзруйнований, його стіни, що потопають у болоті, поростили мохами. Але для Токугавы це було тільки на руку: він уважав, що розкіш столиці країни — імператорського Кіото — може розслабити його воїнів і васалів, а тому переїзд у провінцію дав стимул підтримці в армії бойового спартанського духу. За наказом генерала Тотугавы за короткий строк був перебудований замок, а також, що немаловажно, налагоджені відносини з місцевим населенням за допомогою роздачі щедрих рисових пайків. Все це привело до того, що нове місто в найближчому часі став таким, яким його хотіли бачити. Названо він був Эдо, що в перекладі з японського означало «двері від ріки». Будівля нового порту дозволила істотно скоротити строки доставки товарів по морю з Осаки, головної торговельної столиці того часу. Крім усього іншого, були осушені болота, побудовані дорогі й мости. Набагато більше часу — майже 40 років — зайняли роботи із пристрою серця міста — замка. Адже для цього треба було зрити цілий пагорб і засипати частину Эдосского затоки

У той час, коли Токугава Иэясу будував цитадель своєї майбутньої влади на сході, Тоетоми Хидэеси почав невдалу спробу по завоюванню Кореї. Більша частина армії була загублена, а сам Тоетоми незабаром умер. Після перемоги над Хидэеси (сином покійного Тоетоми Хидэеси, єдиним конкурентом на шляху Токугавы до поста сегуна) процес державотворення був практично завершений. В 1603 році новим повноправним сегуном став колишній генерал Токугава, що одержав це призначення від самого імператора Го Едзея. Його попередники хоч і правили країною, але не носили титулу «сегун» офіційно. З новим правителем і столиця «переїхала» в Эдо. Після вступу у владу Токугавы Иэясу титул «сегун» став спадкоємним. Коли ж йому підкорялося вже практично всі, клан Токугава зробив ще один останній крок, приведший його до повного панування в країні. В 1612 році Иэясу заборонив християнство, що поширилося. А по закінченні ще 28 років, в 1639 році, його онук, Иэмицу, видав указ, по якому всім іноземцям було запропоновано покинути країну, а японцям, що перебувалися за кордоном, під страхом страти заборонялося вертатися на батьківщину

Так почався чи період не повної ізоляції країни, що протривав більше двох сторіч. За цей час Японія досить серйозно відстала від усього миру, насамперед у науково-технічному відношенні, але відсутність війн, уперше воцарившееся за багато років, дозволило країні досягти вершин культурної досконалості.

Істотні інвестиції в розвиток прилеглих поселень притягали в Эдо ремісників і вільнонайманих з усією країни, що дозволило колишньому маленькому сільцю перетворитися в быстрорастущий призамковый місто. На цій хвилі в Эдо в пошуках кращої частки приїжджала безліч селян, що утворили цілі несанкціоновані владою поселення, число жителів у які доходило до 200 000 чоловік.

З метою регулювання зрослого міського населення і як наслідок запобігання голодних бунтів влади видавали укази, що пропонували бідноті негайно покинути межі міста й повернутися у свої села. Але допомагало це вкрай мало: протягом наступних декількох десятків років, аж до 1830 року, в Эдо і його околицях раз у раз спалахували заколоти поселенців

В 1868 році влада в країні знову перейшла до імператора, однак Эдо аж ніяк не втратив своєї значимості. Навпроти, перемінивши назву на Токіо — «східна столиця», новий імператор Муцухито переніс у неї свій двір, поставивши тим самим місто в авангард кардинальних змін, що почалися в країні. Нові технології, архітектура, одяг і навіть меблі символізували вступ відсталої по тимі часам Японії в новий мир, у якому вона досить швидко посіла гідне місце