«Я вийшов з Танжера...»

В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного...» — мертву тишу Сахари пронизує співучий голос імама. Поруч із імамом, уздовж прокресленої лінії на піску, коштують нерівним ладом чоловіка і юнака, що звернулися убік Мекки. — «Направ нас по вірній дорозі, який ідуть благословенні тобою... і не дай збитися зі шляхи», — закінчує імам молитву словами з Корана. Караван готовий до виходу. Люди опускаються на коліна, кланяються, вдавлюючи чола в пісок.

У ранковій прохолоді караван витягається в ланцюжок. Верблюди, зв'язані в лінію, чекають сигналу до руху. І от проводир смикає за недоуздок головного верблюда, і із дзенькотом сковорідок і чаш караван довжиною в полмили, розгойдуючись, начебто з небажанням, виступає впуть.

Головний у групі, Идрис Дауд, одягнений, як і його дід, що водив прочан, у довгі блакитні одяги туарегских племен і чорний тюрбан з накидкою, що закриває всю особу, крім очей. На ремені через плече свешивается довгий широкий меч у курних червоних піхвах. Коли Идрис відлучається, щоб оглянути тварин і важкий вантаж солі, він передає Томасові Эберкромби мотузку від переднього верблюда й, на диво

того, супроводжує це наступним наставлянням:
— Тільки не зупиняйся. А те весь день нам оведеться розбирати що збилася гуляю

Особливі почуття охоплюють сьогоднішньої людини, коли він веде за собою 400 верблюдів до пустельного обрію, що з'єднує піски й небо. Майже так, як це було в XIV столітті, у часи незвичайної подорожі Ибн Баттуты й арабських ночей, караванів і гаремів, що плавають по морю однощоглових доу й вертких дервішів. Те був мир розбійників і війн, коли головною зброєю були лише лук і стріли, мир султанських бенкетів і фокусів факірів. Багато чого із цього дожило й до наших днів

Уже знайомий нам Томас Эберкромби до цього часу встиг побувати в багатьох районах миру, рухаючись по шляху Ибн Баттуты. Тепер він перетинав Сахару й вийшов на фінішний відрізок. Як і багато сторіч назад, так і нині цей траверс проходив по землях з різними культурами, об'єднаними єдиною вірою — ісламом

За 29 років нескінченних скитаний Ибн Баттута, цей пілігрим, придворний політик, дипломат, юрист — усе в одній особі — перетнув два континенти, пройшов 75 тисяч миль (до речі, утроє більше, ніж Марко Поло) по територія нинішніх 44 країн. Його щоденники, перейняті духом свого часу, свідчать про небезпеки й труднощі шляхи, про багатство країн і пригоди за час довгої подорожі. А починалося воно в Марокко, коли йому був усього лише 21 рік...

«Я вийшов з Танжера, де народився, 13 червня 1325 року з наміром зробити паломництво в Мекку, залишивши всіх моїх друзів, чоловіків і жінок, покинувши будинок, як птах залишає своє гніздо». Так починається його арабський манускрипт «Подарунок, що споглядає про диковинках городов й чудеса мандрівок» з ламкими від часу сторінками, що зберігається в Національній бібліотеці Парижа, манускрипту вже 630 років. Автор зазначений своїм повним ім'ям — Шейх Абу Абдуллах Мухаммед Ибн Абдуллах Ибн Мухаммед Ибн Ибрахим ал-лавати. «Ал-Лавати» означає бербер із племені лавати.

Жодного прижиттєвого зображення знаменитого мандрівника не збереглося. Тому так різні портрети Ибн Баттуты, написані сучасними марокканськими художниками й виставлені нині в Культурному центрі Танжера. На більшості полотен Ибн Баттута зображений у марокканському плащі з каптуром, у руках — посохнув подорожанина. Пильний погляд, борода... Борода — єдина деталь його зовнішності, про яку нам точно відомо з його власних записок

Танжер, місто-страж, завжди мав стратегічне значення. Тому й переходив періодично з рук у руки. Їм правили финикийцы, римляне, племена вандалів, араби, іспанці. Зрозуміло, розповіді заїжджих купців, солдат, капітанів збуджували пристрасть до подорожей у молодого Иби Баттуты. Сам він відзначає, що якесь надприродне почуття кликало його в дорогу. І заклик цей він чув до самої Суматри — крайньої крапки своїх мандрівок

Навчання вже підходило до кінцю, коли він вирішив відправитися в 3000-мильний шлях у Мекку через Північну Африку. Пристроюючись до караванів, він, пройшовши за десять місяців Алжир, Туніс і Лівію, досяг Олександрії в Єгипті. У своїх щоденниках він дає опис великих гаваней у цьому порту й знаменитому олександрійському маяку, одного із семи чудес світу, на той час уже лежав вруинах.

Куди б не попадав Ибн Баттута, він скрізь шукав утворених і набожних мусульман, які обдаровували його гостинністю й оповідали про місцеві краї. Він же, у свою чергу, розповідав їм про заморські країни й ділився знаннями, почерпнутими з Корана. Шукав він зустрічі й із благочестивими мудрецями. У селі Фува, розташованої
 
у Пильской долині, мандрівник зупинився у відокремленому будинку відомого аскета й містика суфийского шейха Абу Абдалла аль-муршнди. І от, відпочиваючи вночі на шкіряному маті на даху скромної хатини, він побачив своє майбутнє. «Мені снилося, що я лечу на крилах величезного птаха,— пише Ибн Баттута,—яка несе мене до Мекки, потім повертає до Ємену й нарешті направляється на схід і доставляє в казкову зелену країну».

Наступного дня Ибн Баттута був уражений тим, що хазяїн сам розповів про його сон. Але шейх ще й пояснив йому, що приснившееся означає подорож на Схід, і постачив його в дорогу їжею й срібними монетами. Все це Ибн Баттута розцінив як чудо. Відповідно до його записів, до цієї зустрічі він і не помышлял про мандрівки в далекі землі