Весь день небо було затягнуто сірою завісою. Стало прохолодно й безлюдно. Сумовиті безлісні степові плоскогір'я з вигорілою травою наганяли тугу. Знемагав сон...

Удалині здався пост ТРФ — турецького еквівалента нашої ДАІ. Інстинктивно приготувався до гіршого, тому що по минулому водійському досвіді знаю: зустрічі з подібними службами особливих радостей не приносяться

З турецькими «хазяями доріг» мені ще не доводилося зіштовхуватися. Чи такі вони, як і наші? Про всякий випадок, щоб не дати часу дорожнім охоронцям порядку придумати привід, щоб причепитися до нас, зупинилися самі й «атакували» їхніми питаннями, памятуя, що кращий захист — це напад

Але, як переконалися, тут зовсім інший «клімат», і тутешні «гаишники», у яких водії звикли бачити своїх споконвічних супротивників, зовсім не збиралися зупиняти нас і зовсім не були супротивниками автомобілістів. Навіть навпаки.

Поліцейські люб'язно відповіли на наші питання, надавали купу рад і взагалі виявили живейший інтерес до нас і особливо до нашої країни. Уже кілька хвилин бесіди переконали мене: це прості, безкорисливі й добрі хлопці, що сумлінно виконують свій службовий борг, що в той же час не заважає їм бути чуйними, веселими й усмішливими. Гостинні поліцейські запросили нас у свій пост випити по стаканчику сподіваючись і продовжити розмову там...

Після цієї скороминущої зустрічі мені здалося, що й небо начебто просвітліло, і тепліше стало, і природа посміхнулася... І немов промайнула тінь тієї веселої людини, що, як уважають турки, колись тут жив

Ми наближалися до міста Сиврихисар. Околиці дуже мальовничі — скелясті гори, що наїжилися до неба гострими зубами. Видали я було прийняв їх за древні кріпосні стіни. Очевидно, місто й назване «Сиврихисар», що в перекладі означають «міцність із загостреними стінами». У в'їзду в місто, ліворуч від шосе, зненацька побачили пам'ятник — на ослу сидить старий у крислатому капелюсі, що встромив довгий ціпок у земну кулю, на якому написане: «Дюньянын меркези бурасыдыр» («Центр миру тут»).

Я чекав цієї зустрічі й тому відразу догадався: це легендарний Насреддин-ходжа...

Згадався анекдот. Насреддину було задане підступне питання, на який, здавалося, неможливо було відповісти: «Де перебуває центр поверхні Землі?» — «Тут,— відповів Ходжа, застромивши свій ціпок у землю.— Якщо не вірите, можете переконатися в моїй правоті, вимірявши відстані в усі сторони...»

Але чому цей пам'ятник установлений саме тут? Звертаємо в місто й в отеленні, що так і називається «Насреддин-ходжа», довідаємося, що, виявляється, одне із сусідніх сіл є — ні більше, ні менше — батьківщиною улюбленця турок

Це ще більше розпалило нашу цікавість. Відразу ж їдемо в зазначене село. Сьогодні вона теж називається — Насреддин-ходжа. А в той час, коли там народилося Насреддин, її ім'я було Хортові

У трьох кілометрах від траси, що веде в Анкару, пришляховий покажчик змусив нас згорнути круто на південно-захід

Уздовж головної вулиці сільця — побілені глухі торцеві стіни глинобитних будиночків, розписані кольоровими картинами-ілюстраціями до анекдотів про Насреддине. На центральній площі, що, як і головну вулицю в цьому маленькому сільці, можна так іменувати лише умовно, установлений невеликий пам'ятник. На постаменті напис, що свідчить, що тут в 1208 році народився Насреддин і жив до 60 років. Умер в 1284 році в Акшехире...

Староста вказав нам вузьку криву вуличку, де одній машині не проїхати,— саме там був будиночок Насреддина. Халупки тісно туляться, пригорнувшись друг до друга. Вросшие в землю стіни без вікон, немов придавлені непосильним вантажем часу сліпі старці, напудрилися побілкою, що, всупереч їхнім сподіванням, не сховала віку, а, навпроти, ще більше виявила зморшки. Такий же жалюгідні й зухвалий жаль криві двері, ворота покосилися й зморщилися від старості й хвороб... Деякі будинки були у два поверхи; другі поверхи кощавими лоджіями нависли над кривими крутоулочками.

Житло Насреддина відрізняється від інших тем, що будиночок побудований не відразу за воротами, в «червоної лінії», а в глибині малюсінького дворика «п'ятачка», у задньої границі ділянки. Стиснутий по обидва боки сусідами постарілий домишко, складений з необтесаних каменів, проте вміщав кілька кімнаток і відкриту веранду на другому поверсі. У нижньому поверсі — господарські приміщення й для традиційного особистого транспорту Сходу — незмінного осла. У порожньому дворику без єдиного деревця збереглася лише допотопна вісь від візка з дерев'яними суцільними кривими колісьми

У будинку давно вже ніхто не живе, і він прийшов у повне запустіння. Однак, говорять, у знак вдячної пам'яті славному Насреддину в його рідному селі побудують новий, гідний його добротний будинок на головній площі. А то селянам соромно, що в їхній прославленого земляка така руїна... І, вірно, повісять на тім будинку меморіальну дошку з написом: «Тут народився й жив Насреддин-ходжа».

Такий запущений вид його будинку нас чимало здивував: популярність Насреддина-ходжи досягла воістину світових масштабів. З ростом його популярності росло й число претендентів, що вважали Насреддина своїм земляком. «Своїм» його вважають не тільки турки, але й багато їхніх сусідів на Близькому Сході, Кавказі, у Середній Азії...

...Могила Насреддина перебуває в місті Акшехире, кілометрах у двохстах південніше рідного села. Цікаво, що дата смерті на могильній плиті лукавого веселуна й жартівника, як уважають, навмисне зазначена також у жартівливому дусі, у його манері — задом наперед (так Насреддин-ходжа найчастіше їздив на своєму ослу) — тобто 386, замість 683, що відповідає 1008 року по нашому літочисленню. Але... виходить тоді, що вмер він раніше, ніж народився! Правда, такого роду «непогодженості» не бентежать шанувальників улюбленого героя.
Я поцікавився в жителів Насреддина-ходжи, чи не залишилося тут випадково кого-небудь із нащадків Великого жартівника. Виявилося, нащадки є. Не пройшло й п'яти хвилин, як сусіди, не коливаючись, представили нам прямих нащадків Насреддина, яких ми й запам'ятали на тлі історичного житла ...