Унікальні сліди людської історії зустріли ми під Бахчисараєм, у декількох кілометрах від міста

...Затиснуте стрімкими обривами ущелина Майрям-Дере. Кам'яниста дорога йде нагору. Після недовгого підйому бачимо із правої сторони дороги, у скельних обривах,— гроти й печери, розташовані в геометричному порядку. Дорога виводить на площадку, звідки до скель піднімається широкі сходи. Можна зупинитися: ми в порога одного з найдавніших християнських монастирів Криму

На площадці нижнього ярусу видні залишки будинку настоятеля монастиря із дзвіницею й невеликою каплицею. Широкі сходи ведуть на площадку другого ярусу й приводять у печерну церкву, колись головну церкву монастиря. Стіни великого залу побілені, але зберігають сліди примітивної ручної обробки каменю. Ряд грубих колон, віконні прорізи, примітивний купол, вирубаний у стелі. У невеликому поглибленні за колонами видні фрески, по-варварськи спотворені вже в наш час. У підлозі кілька поглиблень — поховання священнослужителів

Успенський печерний монастир виник на рубежі VIII — IX століть нашої ери, коли Крим був частиною Візантійської імперії. Вплив духівництва у Візантії на той час настільки підсилилося, що імператори правлячої Исаврийской династії почали переслідування духівництва й чернецтва під приводом боротьби з инокопочитанием, що розглядалося як ідолопоклонство. Багато монастирів Візантії були закриті, а ченці були змушені йти до далеких границь імперії — на північні береги Чорного моря, у Крим, де вдалині від людських очей у неприступних скелях виникали нові монастирі. Одним з них був Успенський, він же монастир Пречистої Богоматері на Салачике.

Гарна легенда про його виникнення говорить, що в давно минулі часи пастух князя Тамарха пас худобу в ущелину Майрям-Дере. Один раз він побачив на скелі в десятьох сажнях від землі ікону Богоматері, а перед нею — запалену свічу. Уражений настільки чудесним явищем, пастух розповів про це князеві, і той наказав принести ікону в будинок. Незважаючи на благоговіння й шанування, якими оточили ікону, на інший день ранком її в будинку князя не виявилося — вона знову стояла на скелі в ущелину. Те ж повторилося й наступного дня. Тоді всі зрозуміли, що Богоматері неугодно, щоб лик її перебував у якомусь іншім місці, крім тієї скелі, де вперше з'явилася ікона. І вирішено було негайно висікти храм у скелі й сходи в храм, що й було виконано. У цьому храму-печері й помістили ікону

У середині XV століття монастир стає головною крапкою християнства в Криму — і це поруч із Бахчисараєм, що став незабаром центром Кримського ханства! У монастирі перебувала резиденція митрополита, і кримські хани дозволили брати участь у богослужінні знатним бранцям-християнам і послам християнських держав. Московські царі захищали монастирю

В 1778 році, за наказом Катерини II, тридцять одна тисяча християн покинула Крим. Їх розселили на березі Азовського моря, щоб освоїти ці землі. Організаторами цієї акції були митрополит Ігнатій — глава кримських християн — і А.В.Суворов. Росія виділила на це 230 тисяч рублів, надіслала з Азовської губернії 600 підвід. Природно, що після такого відтоку християн Успенський монастир занепав. Але не загинув! Оставшиеся на півострові деякі православні зажадали від останнього кримського хана Шагин-Гирея відновити служби в Успенській церкві. На превелику силу, загрожуючи в'язницею, Шагин-Гирею вдалося вмовити служити в монастирській церкві грецького священика Костянтина Спиранди. Після приєднання Криму до Росії почалося відродження Успенського печерного монастиря

Його стіни пам'ятають і оборону Севастополя: у монастирі розташовувався росіянин військовий госпіталь. Померлих від ран ховали поруч із монастирем, на протилежному схилі ущелини Майрям-Дере. Щоб пройти до цих поховань сьогодні, ми продиралися крізь дійсну стіну дерев і чагарників. Серед заростей зненацька відкрилася картина, що змусила нас зупинитися в мовчанні. Майже на дні ущелини, серед буйства зелені й сонячних відблисків, стояли кам'яні хрести. У траві — дві строгі плити із чорного мармуру. На одній з них напис: «Тут похований генерал-ад'ютант барон П.А.Вревский, що загинув 4 серпня 1855 року в бої при річці Чорної на Федюхинских горах». Поруч похована його дружина Настасія Сергіївна, уроджена князівна Щербатова, що померла через 27 років після смерті чоловіка. Так і лежать вони разом на стародавньому маленькому цвинтарі, схованому від людських очей...

На рубежі минулого й нашого століть монастир знову перетворився у великий християнський центр. У ньому існували п'ять храмів, з яких три минулі вирубані в скелі, будинок настоятеля, трапезна з пекарнею, два будинки для прийому гостей. Була прокладена кам'яна дорога в Бахчисарай, побудовані басейн і фонтан, висічені в скелях сходів, що ведуть у храми й на вершину плато. До монастиря були приписані церкви, що перебувають за його межами, він володів землею й акціями «Суспільства пароплавства й торгівлі по Чорному морю».

В 1921 році, після закінчення громадянської війни й установлення радянської влади в Криму, монастир був закритий і зруйнований. Здавалося, він перестав існувати назавжди.

Однак... Пройшли десятиліття, і ми йдемо по новій дорозі, прокладеної уздовж стін монастиря, піднімаємося по відновленим сходам, що ведуть в Успенську церкву, а в самій церкві бачимо сліди палаючих свіч у напівстертих ікон, закопчені стіни, растекшийся віск... Виходить, тут знову люди читали молитви?!