Замітки запрошеного викладача

У Нью-Йорк я приїхав у калошах. Не в таких, у яких нас водили гуляти в дитинстві, а в американських, небагато грубуватих, без м'якої червоної підкладки. За плечима бовталася порвана чорна сумка, дуже зручна для різного роду поїздок. Споруджена з якогось непробивного матеріалу куртка смотрелась на яскравому осіннім сонці зайвої. У ній було пекуче. У Ла-Гардии — одному із чотирьох нью-йоркських аеропортів — мене зустрів представник фірми «Лімузини», невисокий, круглолиций таец, посадив у лімузин (начебто «Чайки», але затишніше й вуж, звичайно, менш офіційний) і повіз вотель.

Перше, що здивувало,— безліч літаків, безстрашно й нагло сновавших над містом, навіть не над містом, а чи ледве не між будинками. Давно колись бачив рекламу: літак «Пан-Америкэн» відбивається в скляній стіні хмарочоса. Тоді подумав — не може бути, брехня! А от мабуть ж, так воно і є. І що мене сюди потягло? Сидів би будинку, дивився телевізор. Канікули адже!

Будинку... У Нью-Йорк я прилетів не з Москви, а з міста Сиракьюс (Сіракузи те пак), і навіть не із Сиракьюс, а з Хамильтона.

Щоб було ясніше. Уявіть собі Москву. Від Москви хвилин п'ятдесят на літаку. Неважливо в яку сторону. А відтіля ще година на машині. Загалом, між Орлом і Курськом. От вам і буде Хамильтон. А по-американски: на північний схід від Нью^-Йорк^-Сіті — этак між Бостоном і Ніагарським водоспадом

Є в Хамильтоне Колгейтский університет. У цей самий Колгейт запросили мене викладати на семестр. Учив я там американське підростаюче покоління «порівняльної політології на прикладі Близького Сходу» і вів семінар, офіційно присвячений проблемам націоналізму

Потрапив я в Колгейт по протекції Марти Олкотт, тамтешньої профессорши, що завойовує загальамериканську популярність. Березня — радянолог. Удостоїлася бути згаданої в одній з наших брошур колишніх часів як «буржуазний учений», чогось там спотворив. Її позицію можна визначити в такий спосіб: симпатизує, але ілюзій не харчує. Березня часто публікується в найбільших газетах: «Нью-Йорк таймі», «Лос-Анджелес таймі». Запрошували її на телебачення. На прямий ефір вона спізнювалася, і телекомпанія надіслала за нею літак (невеликий, звичайно, але все-таки).

У Колгейте я виявився не настільки дорогим гостем з майже братньої великої держави, як звичайним викладачем, щоправда, що носив респектабельний титул «visiting professor», щось начебто «запрошений професор». Суперечки ні, поставилися до новачка більш ніж із симпатією. Але з перших днів стала ясно: дружба дружбою, а служба буде нелегкою. Так воно й виявилося. І хоча місцева публіка й начальство в особі завкафедрой Майкла Джонстона крізь пальці дивилися на погрішності моєї умовно-англійської мови, завищення оцінок підопічним і так далі, у цілому я поступово ввійшов у життєвий ритм викладача цього солідного навчального закладу США, а заодно й знайшов деякі риси обивателя американської провінції

Тому-те й на Нью-Йорк дивився не очманілий від бескормицы москвич, а розважливий, що вирішив мир подивитися й себе показати хамильтонец.

Хамильтон — місто зовсім маленький. Лежить серед пагорбів, точніше, на краю східних Аппалачів. На пагорбах по узбіччях шосейних доріг — фермерські поля. Виник Хамильтон давно — в 1794 або 1795 році. Заснувала його переселенська громада, керована Самуэлем і Элишей Пейнами. Элиша Пейн купив шматок землі, на якій сьогодні розкинулася добра половина нинішнього міста. Властиво Хамильтона, як такого, у той час і не було, а було поселення, у просторіччі що йменувалося «Пейновым Кутом». Назва Хамильтон «Пейнов Кут» одержав від імені одного з борців за волю Сполучених Штатів, ад'ютанта Джорджа Вашингтона — Олександра Хамильтона, що було кумиром Элиши Пейна. Трапилося це в 1817 році. З тих пор Хамильтон жодного разу не перейменовувалися

Хамильтон показаний далеко не на всіх картах. Місто^-те й впрямь невеликий. У центрі його — довгастий сквер з мініатюрним прудиком — кроків п'ятдесят по окружності. По периметрі скверу — пошта під національним прапором, баптистська церква (у задніх кімнатах якої під час виборів засідає щось начебто виборчої комісії), відділення банку, єдина в місті готель, китайський ресторанчик, шикарний (єдиний у нашому Хамильтоне) магазин готового плаття «Никнула энд Нора» і закусочний заклад за назвою «Наутилус», на стіні якого господарки начертали своє кредо: «Ми не готовимо сандвічі, ми — конструюємо їх!» И вони їх там дійсно конструюють — величезні, схожі на підводні човни. До речі, на сленгу сандвіч зветься «сэб» — подлодка, значить

Що ще є в славнім місті Хамильтоне?

Невелика затишна бібліотека, до якої дуже підійшло б слово «хата-читальня»: перегороджена полками залу гарного будинку. Мініатюрний торговельний пасаж, що складається з декількох магазинів, пункту прокату відеокасет, ресторанчика...

Велосипедна майстерня, у якій велосипед можна полагодити, накачати шини, придбати до нього всякі причиндалы, сумку, наприклад. До речі сказати, велосипед був моїм основним засобом пересування — напівгоночний, з 12 швидкостями, кілька разів лагоджений. Велосипед мені дав покататися (на семестр) чоловік Марти — Тоні, знавець нашої літератури, автор декількох детективів на теми з радянського життя