Вода підійшла впритул до вартого на високому березі місту, затопила квартали, що приліпилися до його підніжжя, дерев'яних домішок. Дотримуючи рядності вулиць, стояли домішки по коліно у воді, а ледве подалі, на глубоководье, теж напівзалиті водою, рядами хизувалися білосніжними палубами шикарні яхти. Зверху цей район смотрелся досить мальовничо: отака південноамериканська Венеція. Але яке було зараз її мешканцям!

Літак зробив ще один маневр. Зненацька, що виглянуло сонце, ударило по водній гладі, відбилося від її й веселими відблисками заграло на стінах салону

— Мама! — пролунав поруч дитячий голосок.— Що це за місто внизу?
— Це Асунсьйон,— відповіла мама
— Ой, як здорово! — Маля захлопало владоши.

Зізнаюся, і я точно так само, по-детски готовий був радуватися майбутній зустрічі з Асунсьйоном, з Парагваєм, довгі роки наглухо закритим для наших журналістів

«Плід повинен дозріти»

Мій шлях до дня цієї зустрічі були довгі і не позбавлений курйозів. Уперше я постукався у двері парагвайського посольства в Монтевідео 1 лютого 1989 року. Мене прийняв радник Амбросио Вергара, дуже люб'язна літня людина. Я довго й наполегливо говорив йому про те, что-ді пора вже надати й нашим журналістам можливість своїми очами побачити й описати парагвайську дійсність. Дон Амбросио чемно з усім погоджувався, сам розповідав, як під мудрим керівництвом президента Стресснера міняється його країна, іде до прогресу й загального благополуччя. Він записав мої паспортні дані й пообіцяв негайно направити їх у свій МЗС. Домовилися созвониться на наступному тижні. А рівно через добу диктатор Стресснер був скинутий його свояком, генералом Андресом Родригесом.

Тільки 6 лютого я зміг додзвонитися до посольства. На моє захоплене «Ну, тепер-те можна!» радник так само люб'язно відповів: «Що ви! Там у Миде зараз такий хаос. Хіба їм до вашої візи! Почекайте небагато. Упевнено, що ваше питання так чи інакше буде вирішений».

Днів через десять «моїх питань» дійсно зважився. «У нинішній ситуації,— зачитав мені дон Амбросио по телефоні мидовскую телеграму,— видача візи недоцільна». І додав від себе, утішаючи: «Плід ще не дозрів, треба почекати».

Друга спроба була почата в середині квітня. Радник Вергара виглядав ще більш люб'язним і, як і в перший раз, знову записав відомості про мене й знову попросив почекати відповідь із Асунсьйона

«Дуже шкодую», — дон Амбросио знову зараховував мені по телефоні отриманий з Мида текст: «Остаточно — немає». Така було формулювання. Але їй передувало загадкове слівце «поки», і воно знову дало привід Вергаре для цілого водоспаду втішливих міркувань про горезвісний «недоспілому плоді». Ми знову домовилися набратися терпіння

Але чекати сложа руки не хотілося. І потихеньку, в обхід парагвайського посольства, удалося встановити контакт із хазяїном і директором найбільшої в Парагваю газети «АБЦ колор» Альдо Сукколильо. Він пообіцяв мені «зробити візу». Пройшло ще місяця два, і до липня він свого домігся, хоча для цього йому, по його ж словах, довелося вийти на самого міністра закордонних справ, а тому — на президента. Як би забавно не виглядала «кухня» прийняття цього рішення, візу мені видали

Перше знайомство

Ще зовсім недавно столичний аеропорт мав ім'я Альфредо Стресснера й був завішаний його портретами. Тепер перейменований в «Сильвио Петтиросси» — на честь видатного парагвайського льотчика. На імміграційному контролі простягаю чиновникові паспорт, і швидко, що просувалася черга, негайно безнадійно завмирає. Виникає замішання. Пасажири терпляче чекають. Спереду на транспортері вже з'явилися наші речі. Зустрічаючі в нетерпінні махають руками, щось викрикують своїм друзям, що прилетіли із мною. А ми коштуємо

Нарешті мене просять відійти убік. Черга знову рушила, але без мене. Зрозуміти, про що говорили між собою стражи границі, було нелегко — вони спілкувалися на суміші іспанського з мовою місцевих індіанців гуарани. Але дещо все-таки я вловив: вони ворожили, як же мене класифікувати — як туриста або ж все-таки як журналіста, чи треба в цьому випадку вилучати в мене чи паспорт ні. Але не пускати в країну вони права не мали: у паспорті стояла цілком легальна «віза ввічливості». Хтось пішов консультуватися з вищестоящим начальством. Пройшло ще хвилин тридцять. Пасажири вже розібрали багаж і покинули відразу спустілий і якось присмирнілий аеропорт. Кожне слово, кожний звук, до цього, що тонули в шаленому гомоні веселих людей, тепер розносилися під зводами гучною й холодною луною. Нарешті звідкись снизошло чиясь найвища вказівка, посмішки як по команді негайно опромінили кам'яні особи служак, і мені повернули паспорт: «Ласкаво просимо!» Тут же, у стійки кооперативу таксистів, за тверду й відносно невисоку плату я найняв автомобіль, попереджувальний шофер занурив мою валізу, і ми рушили вгород.

Не раз доводилося мені в'їжджати в незнайомі більші міста Латинської Америки. Майже завжди шлях з аеропорту лежав через сумовиті, курні пригороди, засіяні сумними селищами вбогості. Тут нічого подібного не було. Навколо акуратні поля й ферми із чередами корів, невеликі фабрики, склади й стоянки вантажівок — теж напрочуд прибрані, без мотлоху й сміття. Пізніше я бачив і вбогість, і вбогість бідняцьких районів, і ту ж «Венецію» зі смердючими калюжами застояної води, що проникає усередину будинків. Але тут, чим ближче до столиці, тим богаче й элегантнее ставало людське житло, чистіше проспекти, ще більше зелені навколо. На кожному кроці що ні вілла, то добуток архітектури, і по красі будівлі, і по тому, як вона вписана в загальний ансамбль вулиці, ну й по розкоші теж. На дахах багатьох будинків красувалися блискучі чаші параболічних телевізійних антен. У під'їздів по двох, а те й більше автомобілів. Посипані яскравими жовтогарячими плодами, апельсинові дерева росли прямо уздовж тротуарів і надавали місту якийсь святковий вид. Впадало в око достаток німецьких назв на ресторанчиках і кафі, усюди реклама марок пива, теж німецьких: «Баварія», «Пильзен», «Мюнич» («Мюнхен»). Але найчастіше на рекламних щитах, та й взагалі всюди миготіло слово «Гуарани».