Багато років я чекав зустрічі з Америкою, хоча й не вірив, що вона відбудеться. Тим неожиданней було це плавання в складі експедиції, присвяченої 250-річчю відкриття Аляски російськими мореплавцями. Ми провели в море й у п'ятьох портах Америки п'ятдесят доби, з яких двадцять сім — у причалу. У кожному порту учасники експедиції й команда судна «Академік Ширшов» виходили на берег і вільно спілкувалися з такими ж, як ми, людьми — жадібними до всякої новизни...

Тут я був наодинці зі своїми думками й всіма знаннями про Росіянці Америці. Ніхто не втручався в моє світосприймання, ніхто не нав'язував своїх думок і рішень. Я вперше відчув себе вільною людиною. І хоча сама експедиція пройшла зі звичайними для нас організаційними безглуздостями, говорити про це не буду. Свіжі вітри Америки, як і серпневі звістки з Батьківщини, те тривожні, те втішні, робили й нас самих, і наших тимчасових начальників терпимее й добріше.

Шлях довжиною в десятиліття

Своя розповідь про Америку почну з того далекого дня 1956 року, коли я, закінчивши в Ленінграді знаменитий Морський корпус, що веде свою історію від Петровской Навигацкой школи, став морським офіцером. Мені здавалося, що спеціальність морського штурмана відкриває переді мною всі моря й океани. Поки ж я чекав, коли спустять на воду мій перший у житті військовий корабель — тральщик, на якому стояв перехід на Північ...

У ці дні відносної волі я з якоюсь запопадливістю вивчав Санкт-Петербург і часто відвідував брата, що жив на вулиці Марата, що була Никольской. Тут один раз напроти мальовничого храму мене зупинила бородата людина, що сидить за мольбертом
— Хэллоу, моряк, — викликнув він, — сподіваюся, ви говорите англійською мовою?
— Зовсім небагато, — відповів я й оглянувся по сторонах

Офіційно нам заборонялося вступати в контакт із іноземцями, а якщо це відбувалося випадково, необхідно було негайно доповісти своєму
 
начальству. На щастя, вулиця була пустельної, і, розглядаючи ескіз Єдиновірської церкви — так, здається, називався цей храм, — я півгодини розмовляв схудожником.
— Эрл Соландер, — представився він на прощання й додав фломастером на своїй візитці: Сан-Франциско, Каліфорнія, США. Я глянув на блискаючими кольоровими вітражами храм і оцінив смак американського художника, що не клюнув на банальні сюжети центра Петербурга...

Де тепер цей малюнок? Ставлю запитання неспроста. Наприкінці 60-х років храм по-варварськи зруйнували, а на його місці побудували... баню. Безглузда махина з бетону з вузькими вікнами нагадує в'язницю

У наступні три^-трьох-три-дві-три тижні я підбирав у магазинах листівки з архітектурними шедеврами міста, а мій американський друг — так потай навіть від самого себе називав я художника — не підозрював про сюрприз, що готується. Навіть зараз поеживаюсь від страху, що охопив мене в той момент, коли приніс на пошту досить об'ємистий пакет з дивовижною адресою, виведеною латинськими буквами. Болісно жалюгідними очами дивилася на мене дівчина, що приймала пакет, і щось записувала з мого посвідчення... Це тепер, через стільки років, я пригадую ці подробиці. Тоді ж з полегшенням вискочив я під прохолодні липи проспекту на Васильевском острові

Суєтне каяття охопило мене вже наступного дня, коли замполіт викликав до себе в кабінет і в нього на столі я відразу побачив нещасливий пакет
— Це твоє послання? — Комісар свердлив мене очами й, не чекаючи відповіді, уїдливо додав: — Добре, дівчина з пошти пильність виявила. Де зустрівся, хто такий, чому не доповів відразу? — У мене кружлялася голова, чорні кола плили перед очами. — Шкода мені тебе, — продовжував замполіт. — Знову згадувати про твого діда — козачого хорунжого з його Георгіївськими хрестами й батька твого, що в полоні побував. Давно пора тебе гнати із флоту, а отут ще американець. Ти забудь про цю Америку! Як тебе в училище прийняли? Ти ж на окупованій території був... Все це тривало друга година. Щоб покарати мене доручили доповідь на семінарі по основах марксизму-ленінізму на тему: «Американські імперіалісти — люті вороги людства». Доповідь далася мені легко: у будь-якому журналі на цю тему написана було з надлишком. Читав доповідь, а перед очами стояла бородата особа людини із Сан-Франциско...

Прослужив на Півночі я два десятки років, і щораз, коли ходив по трасі Північного морського шляху з Мурманська у Владивосток, згадував людину із Сан-Франциско. Пам'ятаю, якось застрягли в Берингове протоці. Я сидів у штурманському рубанні й розглядав карту протоки. Потім вийшов на верхню палубу. Піднятий міражем, прямо переді мною ширяв у синявому півострів. Американці назвали цю найближчу до нашої країни частина Аляски ім'ям колишнього держсекретаря США Вільяма Сьюарда. Але сам дивне — не заслонив Сьюард своїм ім'ям російські імена на карті Аляски. Це мене найбільше вразило: у нас, на нашій землі, здається, нічого американського не залишилося — усі перейменували. Дивився я на карту й думав: невже коли-небудь поп'ю холодного пива в містечку Коцебу або Шимшареве, Врангелі або Питерсберге... У Чичагове, нарешті, або Баранове, у Купреянове...

Російська Америка — минуле Аляски — стала для мене розрадою й захопленням

Закінчивши службу й розставшись із флотом, я влаштувався в патріархальному Звенигороде біля Москви. Тут став готовити себе до ролі штурмана міжнародної експедиції на Аляску. Відомий полярник, учасник ще довоєнного дрейфу на «Сєдові» Костянтин Бадигин задумав на стародавніх кочах досягти Кенайского півострова. Саме там були зроблені знахідки, що свідчать про проникнення росіян на Аляску ще в XVII столітті. У Соломбале — стародавньому пригороді Архангельська, де Петро Великий спустив на воду перше морське судно, ми заклали два стародавніх судна на гроші багатого Комсомолу. Але в пізні дні осіни 1980 року нас, зачинателів експедиції по маршруті «Туруханск на Єнісею — порт Сьюард на Алясці», викликали в міжнародний відділ Комсомолу. Парубок у темному костюмі з яскравим галетуком заявив, що у зв'язку з перемогою на виборах у США реакційній партії на чолі з Рейганом наша експедиція відміняється. Старий капітан Бадигин раптом розлютив, став потрясати своєю книгою по історії древнього російського мореплавання, указував пальцем на Зірку Героя на лацкані піджака. Я теж намагався захищати наш північний маршрут. Але отут чиновник подивився кудись повз мене й промовив:
— Вам, Василь Іванович, і зовсім у дорогу нема чого збиратися. Адже ви — колишній військовий штурман, і виходить, років п'ятнадцять^-п'ятнадцятьох-п'ятнадцять-десять-п'ятнадцять у західні країни вас не пустяться