3а перо я узявся для того, щоб поділитися спогадами про Екваторіальну Гвінею — африканській державі, де я провів біля трьох років як співробітник Посольства. Напевно, варто нагадати читачеві, що ця невелика країна перебуває на заході Африки, майже в самого екватора. Екваторіальна Гвінея, ніколи іспанська колонія, складається із двох провінцій: острова Биоко ( щобув По), де розташована столиця країни Малабо, і континентальної частини — Рио-Муни з адміністративним центром містом Бата. Населяють країну в основному два народи: буби й фанги. Я не задавався метою дати широку й повну картину життя країни, завдання моя куди скромніше — згадати окремі характерні епізоди, що ніколи вразили мене

Таємниця очеретяного бунгало

ПРОднажды на самій окраїні Малабо я побачив палаюче очеретяне бунгало. Мене здивувало, що ніхто не гасив пожежі. Виявився — не випадково.

Довгий час одна торговельна компанія використала це бунгало як готель. Потім воно було здано під житло африканській родині. Всіх шістьох дітей батьки розмістили в одній кімнаті. Незабаром занедужав трирічний хлопчик: у нього різко порушився сон, координація рухів, пішли судороги. Запрошений лікар заявив, що вперше зустрічається з таким захворюванням, і лікувати відмовився. Дитини відправили до родичів у село на лікування місцевими засобами. Але, приїхавши в село, дитина через кілька днів видужала сам собою. Його привезли назад. У бунгало хвороба відновила. Батьки знову відправили хлопчика в село, де він, як і минулого разу, швидко поправився. Через якийсь час ця таємнича хвороба вразила ще одного хлопчика й дівчинку. Їх теж відвезли в село. Через три тижні малята були здорові. Потім хвороба вразила інших залишилися в бунгало дітей. Батьки негайно перевезли їх у село й переїхали туди самі. У селі діти видужали все до єдиного

Бунгало тим часом пустувало. По окрузі розповзався слух, що в ньому оселилася нечиста сила й за якісь гріхи покарала родину, що проживала там. Марновірні африканці стали обходити будову стороною. дурна слава, Що Широко поширилася, про бунгало спонукала компанію зрадити його вогню. Але було вирішено попередньо розібрати підлоги. Коли черга дійшла до підлоги дитячої кімнати, отут-те й було виявлене джерело загадкової хвороби: під підлогою виявилися два гнізда отрутних змій

Рукостискання із прокаженими

Перебуваючи якось у Бате, я зустрів там знайомого лікаря, африканця, що колись працював у столиці, а кілька місяців назад був призначений керуючим лепрозорієм Микомесенг, розташованим на півночі Рио-Муни. Він з якимось збентеженим видом запросив мене відвідати лепрозорій, імовірно, не будучи впевнений, що запрошення буде прийнято. Я механічно відповістив згодою й тільки потім усвідомив необдуманість свого рішення: адже витівка — інфекційна хвороба. Але відступати було нікуди.

...Незабаром шосе скінчилося, і почалася проселочная дорога. Проїхали поля коренеплоду юки, плантації кава. Уже до кінця шляху пішли великі насадження какао. Я й не помітив, як ми в'їхали на територію лепрозорію: вона нічим не була обгороджена. Прокажені могли вільно бродити по окрузі

У лепрозорії я побачив кілька більших дерев'яних бараків, де проживали хворі. Поруч піднімалася кам'яна католицька церква. Один за іншим до нас стали підходити прокажені. Вони привітно посміхалися, енергійно жали нам руки. У деяких з них хвороба була яскраво виражена: виразки на особі, відсутність вуха, носа, зубів, однієї руки. Зібралися сотні прокажених. Лікар піднявся на поміст і розповів їм про міри, прийнятих владою для поліпшення умов життя в лепрозорії. Потім ми зайшли в барак важкохворих, а точніше кажучи, що доживають свої останні дні, а може бути, і годинники. Жоден з них уже не міг пересуватися

Коли ми виходили із цього страшного барака, почули позаду слабкий благаючий голос: «Сеньйори, сеньйори». Ми оглянулися. Те, що я побачив, потрясло мене: прокажений зі спотвореним хворобою особою, без ноги, повз до нас через поріг барака й безупинно ледь чутно стогнав. Від слабості його руки раз у раз підгиналися. Лікар підійшов до нього, поговорив і повернувся. Мені він повідомив, що хворий скаржився на свій важкий стан і благав допомогти

Потім лікар розповів про одній з багатьох трагедій, що трапляються в лепрозорії. «Не дуже давно,— почав він,— сюди була поміщена молода пара. Їхню трирічну дочку влаштували у відділення для здорових дітей, що поблизу. Контакти батьків із цими дітьми заборонені. Місяця півтора назад чоловік умер. Дружина вже не могла ходити... І один раз її неживе тіло знайшли на території дитячого відділення. Лежала вона в декількох метрах від барака дочки. А як вона туди добралася, зрозуміти було важко. Видимо, на таке здатна тільки мати»,— уклав лікар
чи Треба говорити, з яким почуттям я покинув лепрозорій...

Дівчинка й змія

Я вертався на машині з аеродрому. Не доїжджаючи трьох-чотирьох кілометрів до столиці, помітив на узбіччі дороги жінку-африканку, суетившуюся навколо дівчинки років шести. Жінка намагалася скинути ціпком якусь ганчірку з лівої ніжки дівчинки. При цьому жінка щось викрикувала

Я вийшов з машини, глянув на дівчинку й у жаху завмер. Те, що я приймав за ганчірку, було змією, що оповила ніжку дівчинки від ступні до коліна. Чи то від переляку, чи те від нерозуміння случившегося дівчинка зберігала мовчання й лише дивилася на матір широко розкритими очами. Я стояв у розгубленості, не знаючи, що робити в цій незвичайній ситуації. Раптом жінка простягнула мені ціпок. Переборовши страх, я прийнявся скидати змієві. Мої зусилля залишалися марними: рептилія на них ніяк не реагувала