Так називали на Російській Півночі задебряные лісу, ненаселену споконвічну глухомань від Архангельська до Печори. І таке ж ім'я одержав тайговий тракт, прокладений людьми за давніх літ і обладнаний сто із зайвим років тому. У російську мову слово «тайбола» потрапило з угро-фінських прислівників, але й зараз продовжує жити...

Пройти тайболу було моєю заповідною мрією задовго до того, як приїхати на архангельську Північ. А побачив я її вперше при досить несподіваних обставинах

...Повітряні пожежні з райцентру Карпогоры взяли мене в патрульний рейс. Ан-2 круто злетів у небо, і з обрію понісся синювато-димчастий простір пинежской тайги з низькими пагорбами, розсічене зиґзаґами рік, струмків, рифленими слідами тракторів, із вкрапленнями ущипливо-жовтих боліт і торфовищ. Сліпуче безжалісне сонце змушувало жмуритися, вичавлюючи сльози з очей. І перший час потрібно було звикнути, щоб дивитися на землю

Пейзаж мінявся щохвилини, і неможливо було зосередитися на чомусь одному. Просіки приводили до струмків, струмки вливалися в річечки, а ті, у свою чергу, виводили до зеленіючим пожням, самотнім замшілим хатинкам і кутастим огорожам. У кожної складки рельєфу було своє джерело й своє продовження. Тайговий пейзаж як би стисся до масштабів топографічної карти. Можна було розглянути навіть такі місця, де я колись ночував, розводив багаття, вудив рибу й де ледь не викуплявся, необережно вилазячи з гумового човна

У польоті Ан-2 іноді побалтывало. Льотчик-спостерігач пояснив це тим, що в тайзі багато вирубок, плішин, які притягають повітря, народжуючи висхідні й спадні потоки. Потрапивши в таку пастку, літак робив запаморочливих нирків, присідання, його струшувало, підкидало, і з ілюмінатора було видно, як неминуче набігає тайга, немов поставлена на попа... І отут я побачив тонку, переривчасту лінію, приховувану деревами, — вірніше, те, що від її залишилося. Всі пожежні теж прильнули киллюминаторам.
— Тайбола! — вимовив льотчик-спостерігач і повернувся до мене. — Про тайболе коли-небудь доводилося чути?
— Невже та сама?! — вирвалося в мене
— А те яка ж! — Він досить посміхнувся. — Інших у нас немає. Лісова комунікація, артерія життя!

Дорога уныло брела крізь тайгу, завалена сухостоєм, перегороджена упалими стовбурами, — стара роз'їжджена дорога з «бог-весть-каковских» часів. Якби не пожежні, я б прийняв неї за кинуту лісовозну колію, яких тут десятки
— Колись по тайболе всі наші предки ходили. Багато тут таємниць запечатано...

М'яко погойдуючись, присідаючи на повітряних вибоях, літак повернув на північний захід, і тайбола слухняно побігла поруч, не зникаючи з поля зору. Дорога те провалювалася в сирі розпадки, то шустро вибігала на пагорки, відкриваючи обвуглені сліди пожеж, то перестрибувала через струмки

Я побачив святкову, як домоткане полотно, галявину, суцільно засіяну жовтими купальницами й соковитими молодими берізками
— Гарний^-те як! — не удержався я. — Швидше за все тут попрацювали лісники. — И в відповідь почула дружний регіт пожежних
— Потемкинская село! — з похмурою злістю вирік хтось із них. І всі разом, перебиваючи один одного, сталі присвячувати мене в болючі питання північного лісу. Виявляється, вся ця світла зелень, що щорічно приростає, тільки новачкові може здатися такий святкової. Насправді ж, якщо приземлитися, картина зовсім не радісна, а майже бутафорська. Власне кажучи, вся ця кучерява самосівба прикриває гниючі й спотворені пні, суки й вершини, що залишилися після рубання. Адже лісозаготівників цікавлять тільки великі литі стовбури, з яких можна одержати два, від сили три колоди, інше вони викидають. І виходить як у віршах поета-сюрреаліста:
«Унизу — в'язниця, угорі — богослуженье!» Порубочные залишки гниють, заражають грибком здорові насадження, і це набагато гірше, ніж звичайне рубання. труп, Що Смердить, зафарбований румянами! Щоб вирости тут спілому лісу, буде потрібно не один десяток років, поки не згниють без залишку всі ці відходи, і тільки тоді почне підніматися новий ліс. Але от яким він буде — ніхто собі не представляє...

Літній пожежник торкнув мене за плече: він, як і я, теж дивився виллюминатор.
— Геть... дивитеся! — Тайгова дорога обтікала ще одну «потемкинскую село», густо зарослою осикою й березою. — Тут я народився, між іншим...

Я дивився на землю, злегка сторопівши: ніякого натяку на людське житло

Пожежник розповів: був тут колись спецпоселок Кокорная, і був тут величезний спецколхоз «Прогрес», де працювали люди особливі, семижильные, кремінь^-люди — і молитвою, і працею рятувалися й інших утішали в гіркій юдолі. «Граду сьогодення не маємо, а прийдешнього взыскуем», — говорили вони. Одні Христу поклонялися, інші — Магомету, і ніколи не сварилися між собою, ніколи не собачились. Такі вони були, ці брати по сокирі, роботи у ватяних штанах, ганчіркові ляльки із закутаними до самих очей особами, коли ладом по п'ятьох людин у шерензі виходили на лісоповал...

Один раз мій співрозмовник гасив у цьому квадраті пожежа й, коли з вогнем було покінчено, сказав своєму начальникові: «Півгодини — туди й назад. Піду подивлюся, що від батьківщини моєї залишилося».

А нічого не залишилося, немов і не було ніякої батьківщини! Ходив по «селищу», продираючись крізь зарості, дивився по сторонах — і нічого не бачив, жодна прикмета не кинулася йому в очі, що тут колись жила людина. Начебто забутий цвинтар! Навіть батькиной могили не знайшов. Посидів, погоревал і по тайболе пішов до вертольота, що очікував його більше двох годин...