| У пошуках хазяїна лісу |
|
|
|
|
Зонными, дрімотними здавалися початок нашої подорожі й сама ця торована до спілоїої синявого, але чомусь пустельна дорога, що веде на північ. Упоительное стан майже повного безмыслия, підтримуваного усыпляюще-приглушенным гулом мотора, от уже години три не сходило з осіб чотирьох учасників автоброска в мир Великих озер. Не так далеко за скелястими пагорбами, покритими сірим, тільки-но що проснулись древостоем хикори, дуба й цукрового клена, котила свої що здулися, ще мутні води Міссісіпі. Навкруги, куди не кинь погляд, лежав нескінченний простір, покрите мовчазними перелісками й сивими травами, уже ґрунтовно заселене, але ще зберігає аромат незайманості. Років сто тридцять назад по цій землі, натужно скриплячи, повзли фургони перших поселенців. Поперед них чекала невідомість, повні несподіванок і небезпек дикі рівнини. Вони проходили через землі ірокезів і чиппева, переправлялися через Міссісіпі й рухалися далі, у безкрайні прерії сиу. Але прийшов час, і неспокійні блідолиці в пошуках землі обітованої прийшли й сюди. Перший плуг пройшовся по лежачі в низинах непаханої прерії, сокири й пилки стали тіснити ліс. Індійські вігвами усе рідше можна було бачити на більших лісових галявинах і берегах безіменних для європейців рік. Індіанці йшли на північ — за оленями, лосями, ведмедями, бобрами — туди, де лісу ще стояли неприступною дикою стіною, зберігаючи похмуру тишу й таємниці цього вічно юного миру. Разом з ним відступали на північ їхня культура, їхні загадкові перекази й міфи. Але Америка як і раніше продовжувала залишатися величезним континентом, зануреним у тисячолітню нескінченну містерію багатоликої, далеко ще не пізнаного життя. На півночі й заході усе ще зберігалися обширнейшие малозаселені й незаселені простори, що тягнуться на тисячі кілометрів від мексиканської границі до Гудзонова затоки Північного Льодовитого океану. І зараз тут дикою стіною піднімаються ліси, у глухомані яких індіанці, що пережили лихоліття, продовжують вести свій традиційний спосіб життя, недвижно коштують величезні й пустельні гірські системи, що не уступають по довжині масивам внутрішньої Азії. У глибині цих просторів спочивають озера, оточені легендами й непролазними драговинами, котять свої води більші й малі ріки, чиї береги протягом сотень миль за течією не чули стукоту сокири. У багатьох внутрішніх районах природа збереглася, майже не змінившись, і разом з нею вижили й пережили індустріальну епоху великі таємниці, відбиті в індійській культурі й понині розчинені в американської глухомані ...Шосе, що веде на північний захід, обіцяв легкий дотик до цих таємниць, які, подібно дороговказній зірці, змусили нас, переборовши масу труднощів, відправитися назустріч лісам Великих озер Провесна, що ми неухильно залишали за, рухаючись у північно-західному напрямку, була схожа на свято сонця. Удалечині, над вербовим галерейним лісом, що обрамляв русло ріки Висконсин, уже кружляла пари річкових орлів, що прилітали в ці місця з півдня кожний квітень. Води ріки спали, хоча не придбали ще тієї глибокої й темної прозорості, що властива травню. Ми проїжджали якісь крихітні сонні городки, що служили оплотом урбаністичної цивілізації в цьому фермерському краї, сковзали повз ідуть по обох сторони від шосе якихось блискучих крізь очерет і вільху заводей, весняних розливів, протока й знову виявлялися серед пагорбів і полів. Тут ішла оранка зябу, заходи сирим, розкритим плугом землі, і благоуханье гною просочували повітря. І, спостерігаючи за цією статечною активністю фермерства Середнього Заходу, я намагався представити, як у сутінках теплими квітневими ночами тут починається якась інша активність істот, у буття яких не вірить ні офіційна наука, ні здоровий глузд. Намагався — і не міг Сидячи дощовими березневими днями в напівпустельній бібліотеці геофака Висконсинского університету й вивчаючи карти Великих озер, подумки нісся туди, на похмурі й холодні ще береги тайгових рік, тільки-но що почали відтавати простору торф'яних боліт, у хащі, де навіть удень спочиває глибока тінь. Саме там продовжують ще бродити й таїтися в глибоких лісах і загублених драговинах цього континенту непізнані істоти. Ні, та й відбуваються тут дивні, труднообъяснимые випадки Ще будинку став я збирати всю доступну мені інформацію про американську варіацію «сніжної людини» — саскваче, або бигфуте. З відомостями було негусто. Тому, виявившись в Америці, я почав установлювати інтенсивні контакти з усіма, хто хоч якось стосувався цієї проблеми. Звичайно, хотілося якомога раніше приступитися до практичної сторони справи. Але університет і маса інших занять, пов'язаних із продовженням утворення, не дозволяли... Мотаючись по різних приводах по Висконсину й сусідніх штатах, я ніколи не забував про своє захоплення криптозоологией. З погляду людини настільки дивних інтересів, як мої, Висконсин украй вдало розташований географічно. Перебуваючи на стику регіону Великих озер і прерій, він примикає з півночі до самому що ні на є ведмежому куту Середнього Заходу, області, удосталь покритої лісами, багатої озерами й непролазними драговинами У Милуоки я випадково зустрівся з людиною, що у колишні роки живала на півночі Висконсина, у самого озера Верхнє. З його вуст почув нехитрі спогади про атмосферу, що панувала в тих місцях сорок років тому, про легенди й слухи, що існували серед нечисленного місцевого населення й стороннього люду, що влаштувався на той час на півночі. Непрямі свідчення існування сасквача в озерному краї підхльостували роботу моєї уяви |
| « Пред. | След. » |
|---|




