Есть міста, начебто нові, що зійшли зі свіжих матриць XX століття, є средневозрастные, дивлячись на які так і не зрозумієш, якому сторіччю зобов'язані вони своїм народженням: дев'ятнадцятому? вісімнадцятому?.. А є зовсім особливі, що чи не при самім своєму народженні історією й людьми перетворені в музеї під відкритим небом. У них збереглося й донеслося до нас подих далеких епох

Поїзд із Милана у Венецію на останньому відрізку шляху зменшує хід, тихо йде по довгому мосту, що опирається на 222 арки. По обох сторони залізничної колії — морський простір. Таке почуття, начебто не по рейках рухаєшся, а сковзаєш по водній гладі. І навіть перестаєш сприймати перестук коліс

Зійшовши з поїзда, і зовсім забуваєш про колісний транспорт. Тут пересуваються або пішки, або по воді — на катерах, які називаються «вапоретто», на річкових трамвайчиках, у гондолах. Нагадуванням про століття автомобілізму служить колосальний гараж на Пьяццале Рому — Римської площі, де автопутешественники, що прибувають у Венецію, залишають свій колісний транспорт...

От і Венеція... Перші прихожі в голову асоціації: Венеціанська республіка, венеціанські канали, венеціанські дожі, венеціанське скло. Які скляні чудеса робили на світло в тутешніх майстерень — видувні вази, намиста, «фальшиві» коштовності, дзеркала — ще в ті часи, коли не філігранне, не кольорове, не об'ємне скло, а саме звичайне, плоске, віконне було предметом вельможної розкоші

Ще не дуже давно в російській мові нормою був прикметник «веницейский», «венецейский», у Блоку — «...венецейской діви Канцоною ніжний слух пленя...» Тепер же залишилося «венеціанський», що звучить піднесено й урочисто...

Місто-музей, місто-загадка, місто-історія... Місто, що і зрівняти^-те ні з яким Іншої не можна, тому що завжди чудеса зодчества — нехай рівні веницейским, але інші — порівнювали з нею, із блискучою, романтичною, життєстійкою Венецією

Тут навіть рахунок часу був іншим. За давньою традицією час доби починали відраховувати із заходу сонця. Тому венеціанський полудень — це шість-сім годин ранку, рання пора, коли по всій країні — світанок...

Тиха вода каналів — як з товстого пляшкового, зовсім не «венеціанського» скла. У ній відбиття строкатих прапорів і транспарантів, що зазивають на виставки. У ній відбиття перевернених фасадів будинків і палаців — немов кораблі кинули якорі на вічній стоянці

У першу неділю вересня у Венеції свято. Один з багатьох у місті, що знає користь у церемоніях, знаменита регата, «регатта сторика». День починається парадом гондол на Великому каналі — каналь Гранді. Сотня, а те й більше «чорних лебедів»-гондол урочисто рухаються по каналі. Епоха яскравих різнобарвних гондол скінчилася ще в XVIII столітті. Щоб зупинити невтримну конкуренцію фарб і форм, міські влада тоді й ухвалили: венеціанська гондола повинна бути тільки чорних кольорів і строго встановленого розміру — 11 метрів у довжину й біля півтора вширину.

На чолі флотилії — величезна сорокавесельная тура, у якій сидять судді. Гондольєри в багатоколірних одягах. Їм треба буде пройти семикилометровую дистанцію. Канал звивистий, і на кожному вигині незмінно мальовничий. У всіх вікнах, на балконах, на мостах, у човнах, що вишикувалися уздовж берегів двома довжелезними шпалерами,— уболівальники. Погода у вересні, як правило, сонячна: синь неба, зелень води, оксамитові, сірі й коричневі стіни... Пейзаж «регатты сторика» живее всього відтворив на своїх «ведутах»-картинах Каналетто. На фініші трьох переможців чекають кубки й грошові призи, а четвертого — порося, що верещить, — єдину живу істоту, що не випробовує в цей день загального захвату

Навіть статистика Венеції, міста, якому більше тисячі років, має романтичне фарбування: вона розташована на 118 островах, з'єднаних більш ніж чотирмастами мостами; 160 каналів, загальна довжина водних вулиць, по яких проходять маршрути вапоретто, річкових трамвайчиков, — 13700 кілометрів. Більше третини земного екватора!

Так який це місто? Морський? Сухопутний (вузьких маленьких «дійсних» вуличок, калли, і малюсіньких площ, кампи, теж не порахувати)? Земноводний? У голову приходить лише одне визначення: Венеція — місто... венеціанський!

Численні канали її називаються «рии» — вулиці. Пропливаючи по них, можна бачити, як мінялася архітектура міста залежно від ходи сторіч. Знати зводила «палаццо» — палаци в основному уздовж Великого каналу. Їхній вигляд зодчі намагалися органічно сполучити з навколишнім середовищем — передбачався достаток сонця, світла, «програмувалася» прозорість, легкість повітряного простору, ураховувалася близькість води в порога будинків. Палаццо — їх ледве не двісті — тісняться по берегах Великого каналу. Вони й у стилі венеціанської готики, і раннього Ренесансу, у дусі високого Відродження або відзначені печаткою класицизму, але не виглядають у цьому місті отчужденно. Їм невластиві замкнутість, гордовитість, «відхід у себе», властивий звичайно вельможним будовам: це будинку відкритих і гостинних форм. Вони в тісній гармонії із природою й душами людей, що жили тут

Інтуїтивно й безпомилково майстри намацали ту модель містобудування, що буде усвідомлена в XX столітті як екологічно грамотна