Таємничий острів

Чого тільки не надивився й не наслышался за довгі роки роботи в північних районах Кенії Джозеф Полетт, настоятель католицької місії в Лоиенгалани! «Повірте, постійно жити тут не легше, ніж працювати у вугільній шахті, я не раз ризикував життям, пробираючись дикими тропами, щоб надати медичну допомогу родинам кочівників: цілком міг потрапити в лабети лева або нарватися на отруєну стрілу»,— без помилкового пафосу говорив він. Живий, рухливий, із засуканими рукавами сорочки, що пропотіла, і руками мастерового, виходець із эльзасской шахтарської родини, Джозеф Полетт ніяк не в'язався із хрестоматійним виглядом святенника: людиною з пісним видом і Біблією під мишкою

Джозеф цікаво розповідає про тутешні місця, вдачі й звичаї племен, що живуть в озера й у його околицях. Особливо, що інтригує форму, приймають його розповіді про острів Південному, котрий туркана називають

Энвактенет, що значить «Безповоротний».

Переказу эльмоло говорять, що за давніх літ одна молода жінка, що готувалася стать матір'ю, пасла худоба в південного берега озера й від нудьги, без усякої думки кидала камінчики в струмок, що впадав в озеро. Під кінець вона кинула у воду важкий камінь якоїсь особливої форми й кольори. Несподіване устя струмка разверзлось, і з нього заюшили вируючі потоки води, затопляючи геть усе. У страху пастушка втекла зі своїми козами в гори, які незабаром виявилися з усіх боків оточеними водою. На цьому клаптику суши вона народила двох близнюків, чиї нащадки заселили згодом весь острів. Але один раз людей і сліду не стало, залишився лише злий дух у вигляді жахливого козла, що пожирає всякого, хто наважиться висадитися там. По легендах туркана, що вважає острів Південний скам'янілим тілом богині родючості — великої Неийторгб, усі, хто наважиться оселитися на ньому, зникають тому, що богиня забирає чоловіків і юнаків, а за ними зникають у її підземних володіннях їхньої дружини, матері й сестри

Але саме дивне, що доподлинно відомі факти останніх десятиліть недалекі по своїй суті від похмурих легенд про Безповоротний. В 1934 році на озері працювала експедиція Вивиана Фуша. Тоді для досліджень на острів Південний на каное відправилися досвідчені геологи англійці Мартін Шэфл і Бив Дайсон, захопивши запас продовольства на 10 днів. Коли пройшло 15 днів і за цей час із острови був замічений тільки один світловий сигнал, Фуш серйозно затурбувався. Залишивши записку в таборі, він відправився в Марсабит, щоб дістати літак і зробити розвідку з повітря. Товстун Пирсон — так кликали льотчика — протягом двох днів літав над маленьким островом, але нічого, крім декількох нещасливих кіз, не виявив. Тоді Фуш мобілізував всі плоти, що були на узбережжя, і човни, найняв кілька десятків туркана й самбуру, які обшарили на острові кожний грот, кожну ущелину, але ніяких слідів геологів не знайшли. Мартіна й Била ніхто ніколи більше не бачив, а таємниця їхнього зникнення залишилася нерозкритої

Далі більше. Через кілька років, розповідав Полетт, спокусившись достатком риби й рятуючись від кривдників із сусідніх племен, на острові Південному влаштувалося кілька родин эльмоло. Судячи з їхніх розповідей, коли вони приїжджали на материк, щоб обміняти рибу на шкіри й побачити з родичами, ці родини влаштувалися цілком пристойно й жили без яких-небудь подій. Але через якийсь час одноплемінники на березі захвилювалися — з острова давненько ніхто не навідувався, а по вечорах не стало видно відблисків багать. Поміркували-порядили й відправили на острів пліт з людьми. Що приплили побачили хатини, речі, сліди багать, але людей, а їх було біля тридцяти чоловік, не виявилося. Люди пропали безвісти!

Зникнення Мартіна Шэфла й Бив Дайсона Джозеф Полетт пояснює цілком правдоподібно: у них скінчилися продукти, і, намагаючись повернутися в Лоиенгалани, вони зненацька потрапили в шторм і потонули разом зі своєї вутлої лодчонкой. Потрібно бачити, як спокійне озеро може в лічені хвилини перетворитися в скажений потік, коли задує «сирата сабук», щоб не дивуватися, як подібне могло відбутися з досвідченими мандрівниками. Що ж стосується зникнення родин эльмоло, те тут фантазія Джозефа явно бере гору над здоровим глуздом: за його словами, люди в паніці побросались в озеро, коли острів ні з того ні із сього нібито бомбили під час итало-абиссинской війни. Так чи інакше, але за островом міцно зберігається дурна слава, і, незважаючи на достаток риби й крокодилів у його берегів, мисливців оселитися на ньому не перебуває

Повернувшись із озера Рудольфа, я незабаром зустрівся з моєю старою й доброю знайомою, знаменитою письменницею, тепер, на жаль, уже покійної, Джой Адамсон (Див. нарис Дмитра Горюнова «Я переселилася в Африку назавжди...».— «Навколо світу», 1980, № 6.), яка в 1955 році зі своїм чоловіком Джорджем провела кілька днів на Безповоротному. Я запитав письменницю, що вона думає про похмурі легенди й трагічних былях цього острова. Джой, як завжди, коли питання її цікавив, надзвичайно оживилася:

— Я об'їздила Кенію уздовж і поперек, перетнула на автомашині Сахару,— говорила письменниця,— бувала в самих диких місцях, багато разів виявлялася у винятково скрутних станах, рятувалася від повеней, лісових пожеж, віч-на-віч зіштовхувалася з хижими звірами, попадала в автомобільні катастрофи. Словом, я не з боязких, і навіть Джордж, що взагалі нічого не боїться, говорить, що я рідко коли втрачаю цілковите самовладання перед особою небезпеки. Але на острові Південному незвичне почуття страху просто скувало мене й не відпускало всі дні, поки ми там перебували. Я боялася всього: похмурих скель і кратерів, залитих чорною або червоною лавою; боялася, що хто-небудь із нас звалиться в ущелину, зісковзне із прибережних каменів і впаде у воду, що кишить крокодилами; боялася безжалісного сонця, що виснажувало наші сили, і особливо боялася зворотної дороги, тому що треба буде плисти проти вітру, що дул не перестаючи й тримав нас у полоні на цьому страшному острові