Перегортаючи підшивки перших номерів журналу «Навколо світу» за минуле сторіччя, я наткнувся на нарис «Мандри по Мексиці», у якому російському читачеві вперше докладно розповідалося про экзотичной і маловідому країну Нового Світла, де «найбільше индиянцев». По щасливій для мене випадковості маршрут «мандрівок» автора пролягав через місто Гуанахуато. Виходить, можна зрівняти, яким став він перед поглядом мандрівника в ті далекі часи й що довелось там побачити мені майже 120 років через. Справа в тому, що Гуанахуато не просто один з багатьох населених пунктів далекої заокеанської країни. Для її жителів це святиня, саме мексиканське місто Мексики, колиска незалежності

Дзвін волі

Захоплена любов до Гуанахуато, я б навіть сказав—преклоніння,—переходить у мексиканців з покоління в покоління. У цьому можна наочно переконатися під час святкування Дня проголошення незалежності. Щороку в ніч на 16 вересня на балкон Національного палацу в Мехіко, освітлений прожекторами, виходить президент країни. Через його плече перекинута триколірна стрічка, призначена для врочистих хвилин. Президент ударяє в невеликий стародавній дзвін під зводами балкона й, звертаючись до жителів столиці, що заполнили простору площу Сокало, проголошує: «Так здраствує незалежність! Так здраствує Мексика!» И ніяких мов

Цей «головний дзвін» країни, що подає голос лише раз у рік, колись висів у стародавній церкві містечка Долорес неподалік від Гуанахуато. Дзвін як дзвін, нічим не відрізнявся від інших, які відливали наприкінці XVIII— початку XIX століття для парафіяльних церков. Але саме йому призначено було стати історичною реліквією. На світанку 16 вересня 1810 року його дзенькіт возвестил про початок боротьби за волю й незалежність Мексики. «Шалений падре» Мигель Ідальго призвав тоді жителів Долорес і околишніх сіл піднятися зі зброєю в руках проти «гачупинов» — так презирливо називали привілейовану колоніальну верхівку, що складалася з уродженців Іспанії. Невелике військо «бунтівників», чий кістяк становили селяни-індіанці, бідняки метиси, робочі рудників, збройні в основному мачете, піками, пращами, луками, кийками, штурмом взяли Гуанахуато. «Священик-боговідступник» сам керував боєм верхи на коні, з пістолетом у руках. Загін з 600 чоловік, з яким Мигель Ідальго почав «марш незалежності», потім виріс майже в 100-тисячну повстанську армію, а скромний парафіяльної священик був проголошений «генерал-капітаном Америки» і потім «генералісимусом». До речі, ім'я Мигеля Ідальго не раз згадується в старих номерах «Навколо світу», причому журнал з явною симпатією називає його «проводирем першої революції», людиною, «який підняв прапор незалежності від іспанців у Мексиці».

Наприкінці минулого століття «дзвін повстання», у який колись ударив Мигель Ідальго, перевезли з Долорес у столицю й помістили на балкон Національного палацу. Нині мексиканець не може представити без цієї реліквії оброблений червоним бархатистим каменем фасад палацу точно так само, як його внутрішні стіни — без яскравих фресок у стилі древніх розписів майя й ацтеків. До речі, ці фрески, своєрідна епічна поема у фарбах про мексиканський народ, його боротьбі, устремліннях, також пов'язані з Гуанахуато, оскільки їхній автор — «шалений бунтар XX століття», як називали друзі великого мексиканського художника Диего Риверу,— його уродженець

...Отже, зробимо невелику подорож у цей «саме мексиканське місто Мексики».

«Дорога від Гуадалахары в Гуанахуато дуже мальовнича,— писав автор «Мандрів» в «Навколо світу».— Мандрівник їде через Пуэблос дель Ринкон, село, що лежить посередині плодоносної долини, зрошуваної каналами... Ця долина оточена високими голими горами, і повітря в ній звичайно дуже прозорий. Хатини индиянцев коштують посередині садів, оточених оградою з кактуса. Ця місцевість була б раєм, якби життя й майно не перебували в небезпеці зробитися добычею розбійників. Тому ніде немає окремих дворів або жител, і після жнив цей рай зовсім порожні, тому що жителі неохоче залишають селища й міста

Мимо Силао досягають до Гуанахуато, головного міста округу того ж імені, проїхавши через звивисту ущелину Каньяду де Марфиль. Дорога широка й утримується в порядку. На висоті відкривається величний вид порфірових і базальтових мас гірського вузла, що має досить похмурий характер... Сам Гуанахуато ховається в легкому тумані. Зате в поглибленнях і на горах далеко видні білі будівлі сіл, тим часом як унизу зауважують асьенды бенефисио— гірничозаводські будинки. Праворуч над містом піднімається Серро Сан-Мигель, а ліворуч обрій обмежує Серро де Санта-Роза: всі ці гори голи

По ущелині Марфиля тече струмок, що у дощовий час сильно розливається й наносить багато шкоди. Уздовж цього струмка й прокладена дорога до міста. В останньому вузькі, звивисті й почасти круті вулиці. Багато будинків досить гарні й міцні».

У порівнянні із цим давнім описом переді мною стала картина, одночасно схожа й досить відрізняється. Накопичення гір залишилися колишніми, але серед них зведена гребля. Вона захистила від раптових паводків Гуанахуато, що пережив за свою історію не один десяток згубних стихійних лих. А от ніяких сіл на околицях немає й у спомині — всі вони злилися з разросшимся містом, багатобарвна східчаста панорама якого відкрилася відразу вся цілком. Строкаті дахи розбігаються по гірських схилах, а за ними на голі кручі безстрашно карабкаются руді стовбури гігантських кактусів «канделабрас», схожі на величезні свічники, поставлені під відкритим небом. Унизу, на дні улоговини, немов озеро, утворене загаченим гірським потоком, нерухомо застигла густа зелень садів і скверів. Ока зліпить незвично яскрава блакить неба, на тлі якої святково^-ошатним здається амфітеатр бурих скель. Недарма Диего Ривера сказав один раз: де ж ще закохатися в кольори й лінію, як не в Гуанахуато з його контрастними фарбами