Карфаген. Кінець історії

В 264 р. до н.е. мамертинцы, що тіснять Гиероном, звернулися по допомогу одночасно й до Рима, і до Карфагена. Обоє держави, прекрасно розуміючи вигоди такого втручання, погодилися надати цю допомогу. Першими ввели в Мессану свій загін карфагеняне, але римляне зажадали піти відтіля, і карфагенский командир погодився. Римська армія прибула в Сицилію, а карфагенское уряд, суворо засудивши невдачливого командира, направило на острів армію цього разу проти римлян. Почалася так звана I Пунічна війна (від римського найменування карфагенян «пунами» - poeni, puni). Розверталася вона переважно на території Сицилії. Карфагеняне потерпіли ряд поразок, найважливішим з яких був розгром карфагенского флоту в Липарских островів в 260 р. до н.е. Майже витиснувши карфагенян із Сицилії, римляне в 256 р. до н.е. вирішили повторити досвід Агафокла й висадитися в Африці. І знову карфагеняне потерпіли кілька поразок. Вони вже готові були укласти мир і навіть віддати римлянам Сицилію, але римські командири, упевнені у швидкій перемозі, відкинули всі пропозиції. Тоді карфагенское уряд вжив екстраординарних заходів. Був запрошений командуючий з боку - спартанець Ксантипп. Оцінивши положення, він вирішив зробити ставку на нумидийских кіннотників і бойових слонів. Саме вони й вирішили справу в запеклому бої: римляне були розгромлені, а сам римський консул потрапив у полон. Потім війна повернулася на сицилійську землю, і воєнні дії йшли зі змінним успіхом, але все-таки з перевагою римлян. В 247 р. до н.е. у Сицилію прибув новий командуючий - порівняно молодий Гамилькар на прізвисько Барка (Блискавка). Він зі своїми кораблями став спустошувати узбережжя Італії, а потім зам'яв добре укріплену й дуже важливу в стратегічному відношенні позицію на північно-заході Сицилії. Опираючись на неї, Гамилькар наносив численні удари по римлянам. Стало ясно, що без нового флоту римляне здолати карфагенян не зможуть. Практично на засоби громадян був побудований новий римський флот, що в 241 р. до п. е. розгромив карфагенскую ескадру на захід від Сицилії в Эгатских островів. Це привело до припинення всяких зв'язків між Сицилією й Карфагеном, так що воювати в Сицилії далі було неможливо. Засобів на створення нового флоту в Карфагена теж не було, і з доручення уряду Гамилькар був змушений почати переговори про світ, що завершилися в тім же 241 р. до н.е. Це був договір, по якому Карфаген уступав Риму Сицилію й острови навколо її й зобов'язався заплатити більшу контрибуцію. Три століття карфагеняне вели завзяту боротьбу за Сицилію. Не раз вони були готові тріумфувати перемогу, але так і не зуміли витиснути греків. З іншого боку, ні загибель Мотии, ні африканська експедиція Агафокла не змусили їх піти із цього острова, по цього разу карфагеняне остаточно втратили Сицилію. Такий результат війни загострив соціальні й політичні протиріччя в самому Карфагені й викликав гостру внутрішню кризу. Самим яскравим проявом цієї кризи стало потужне повстання, відоме за назвою Лівійської війни (Poiyb. I, 66-68; Diod. XXV, 2-6; Nep. Ham. 2; App. Sic. 2). Ініціаторами повстання були найманці, незадоволені несплатою за службу належних їм грошей, одержавши які, вони зажадали різкого збільшення сум. До них примкнули раби, лівійці, нумидийцы й навіть деякі фінікійські міста, незадоволені підпорядкуванням Карфагену, як наприклад, Утика. У ході повстання доля Карфагена не раз була вирішена. На чолі армії, спрямованої проти повсталих, устав той же Гамилькар. Використовуючи військову силу, свої незвичайні полководницькі здатності, неймовірну жорстокість і витончене коварсгво, Гамилькар зумів зломити сили повсталих і в 239 р. до п. е. відновив владу Карфагена (Кораблев, 1976, 41-49). Це повстання поширилося й на Сардинію (Polyb. I, 79) і, імовірно, на Іспанію (Циркин, 1976, 38). Сардинію карфагенянам довелося віддати під погрозою нової війни з Римом, а в Іспанію на відновлення карфагенской влади був відправлений той же Гамилькар Барка. Іншим аспектом кризи з'явилося різке зростання ролі карфагенского громадянства. Народні збори існували в Карфагені завжди, по у звичайний час його повноваження були в значній мірі формальними, а вся влада перебувала в руках правлячої олігархії (див. нижче). Тепер же роль народу різко зросла. Якщо наприкінці IV в. до н.е. полководців призначав сенат (Diod. XX, 10), те Гамилькара на чолі армії поставив народ (Diod. XXV, 8). Коли вороги Гамилькара спробували залучити його до суду як винуватця нещасть батьківщини, то підтримка народного лідера Гасдрубала (який був його зятем) дозволила йому уникнути суду (Арр. Hisp. 4). Самого Гасдрубала Аппиан називає «найвищою мірою запобігливої перед народом», що вже саме по собі говорить, як велика була роль останнього. Полибий (VI, 51,6) відзначає, що між двома Пунічними війнами влада в Карфагені усе більше переходила до народу. Недарма саме Гасдрубал зіграв значну роль у самій підготовці походу Гамилькара в Іспанію (Арр. Hisp. 5). Розкол відбувся й серед олігархії, у середовищі якої виділяються два ворогуючі угруповання: одну очолював Гамилькар, а іншу - його непримиренний супротивник Ганнон. Останній мав прізвисько Великий (Арр. Hisp. 4), але його діяння, які давали б підстава для такого прізвиська, невідомі. Може бути, це - фамільне прізвисько, що йде від Ганнона Великого, подібно тому як пізніше в Римі таке ж прізвисько Помпея перейшло в спадщину до його дітей. Тоді в Ганноне, супротивнику Гамилькара і його спадкоємців, треба бачити представника знатного прізвища Ганнонидов (Sznycer, 1978, 552). Усе, що ми знаємо про Ганноне, показує, що він завжди був невдалим суперником Гамилькара. Досить привести один приклад: коли під час Лівійської війни армії був наданий вибір між Ганноном і Гамилькаром, обраний був останній (Polyb. I, 82, 12). Різні були й зовнішньополітичні установки обох угруповань. Ганнон і його прихильники, видимо набагато більше пов'язані з африканськими володіннями, стояли за більше обережну зовнішню політику, прагнучи за всяку ціну уникнути нової війни з Римом і зберегти Карфагенскую державу в тих рамках, у яких вона існувала на кінець тільки що що закінчився війни. Гамилькар, що відбиває, очевидно, інтереси тієї частини олігархії, інтереси якої концентрувалися на торгівлі й пануванні над морем і заморськими володіннями, виступав за підготовку нової війни, у якій він сподівався не тільки взяти реванш у ненависного Рима, але й по можливості розширити Карфагенскую державу. Цієї ж мети переслідували й широкі кола карфагенских громадян, найвищою мірою зацікавлених в експлуатації заморських володінь, у політичній і торговельній експансії, у розширенні сфери влади Карфагена, тому що це було однією з умов їхнього добробуту. На цій основі й виник союз між родиною Баркидов (по вже згаданому прізвиську Гамилькара) і карфагенской демократією. Одруження Гасдрубала на дочці Гамилькара з'явилися наочним вираженням цього союзу.

 

« Пред.		След. »