Іспанія. Суспільний уклад і культура в VII-XI вв. Мусульманські території

Зіткнення політичних інтересів і постійна боротьба між християнськими центрами півострова, з одного боку, і завойовниками - з іншої, не повинні вводити нас в оману щодо звичайних відносин між цими двома елементами. Поза бойовищем обидва народи ставилися друг до друга найчастіше сердечно й дружественно. Таке положення речей пояснюється природною необхідністю спілкування між двома народами-сусідами, а також і тим, що в VIII-XI вв. протиріччя між християнами й мусульманами оцінювалися зовсім інакше, чим у наступну епоху. Крім того, мусульман і християн іноді зв'язували спільність інтересів або необхідність взаємної допомоги. Тому не слід дивуватися, що християни й мусульмани часто відвідували один одного, робили один одному допомога в громадянських війнах, торгували між собою й навіть вступали в союзи, містячи династичні шлюби. Так, наприклад, Муса, мусульманський полководець в Арагоні, видав одну зі своїх дочок за графа Гарсию. Аль-Мансур, по відомостях арабських істориків, женився на християнській принцесі, можливо на дочці короля Наварри Санчо II. Аль-Мансуру також приписували інший шлюб - з дочкою Бермудо II Терезою. Крім того, у самій мусульманській державі проживало безліч іспанців - ренегатів і християн (мосарабов), причому релігія, звичаї й вдачі останніх шанувалися, а переслідування якщо й мали місце, те не були довгостроковими. У палацах емірів і халіфів, у різних сферах арабського керування, нерідко можна було бачити іспанців-християн (християни були на службі й у халіфа в Дамаску). У мусульманській армії були християнські наймані війська, і нам уже відомо, якою величезною владою користувалися в останній період халіфату «слов'яни», вихідці із християнських країн. Поряд з ними фігурували також вихідці з різних іспанських областей. Строкатий етнічний і племінний склад у мусульманському світі спричинявся крайню складність класової структури й нерівнозначну роль різних її елементів. Ці елементи фактично не залишалися тими самими на всьому протязі розглянутої епохи, тобто від початку VIII в. до падіння халіфату. В очах арабів, що панує й організує елемента мусульманської імперії, їхні співвітчизники аж ніяк не були дорівнюють берберам, персам і іншим народам, скореним у ході переможних війн. Більше того, різні арабські племена ставилися друг до друга неприязно (наприклад, кельбиты, уродженці Ємену, і кайситы-сирийцы), і виявлялися безуспішними спроби деяких халіфів, і зокрема Абдаррахмана III, об'єднати різні етнічні й племінні угруповання. Боротьба між ними тривала увесь час. Проте соціальні розходження були в мусульманській Іспанії такими ж, як і в інших країнах. Суспільство різко ділилося на дві групи: вільних і рабів. На початку в групі вільних ясно розрізняються аристократія й народ (плебс). Однак відносини між знаттю й народом були далеко не однакові в різних етнічних груп мусульманської Іспанії. В арабів аристократія виділялася досить чітко, тоді як більше демократичним був внутрішній лад берберів. Але вчасно Абдаррахмана III арабська аристократія, що перебувала у відкритій опозиції до емірів, боровшаяся з халіфами за свою незалежність, що взаємно знищувала один одного в нескінченних внутрішніх війнах, була майже зовсім знищена. Вона повністю зник як клас, як реальна політична сила. На зміну їй з'явилися, з одного боку, військові вожді, аристократія меча, і, з іншого боку, середній клас (купці, ремісники й т.д.), що внаслідок швидкого розвитку торгівлі й ремісничого виробництва у великих містах зосередив у своїх руках значні багатства. Нижче середнього класу на соціальних сходах розташовувався робочий люд, досить численний в епоху халіфів, що нерідко вступав, спонукуваний почуттям класової ненависті, у боротьбу проти гнобителів. Поки існувала аристократія, вона була найбагатшим класом, тому що в ході завоювання знаті було подаровано чимало земель. Еміри, винагороджуючи аристократію за послуги, зроблені у війнах, а часом і для того, щоб умиротворити незадоволених (як це було із заколотними сирійцями Бальджа), розподіляли землі між різними племенами і їхніми вождями, дозволивши їм одержувати із кріпаків, що обробляли ці землі, ту частину врожаю, що вони раніше віддавали державі. У такий спосіб створювалися великі земельні володіння, що послужили базою для утворення сеньйорій, часом зовсім незалежних. Слід зазначити, що, імовірно в результаті цих пожалувань, арабське й берберське населення осідало в сільських місцевостях, у те час як міста населяли головним чином мосарабы й ренегати, тобто корінні мешканці країни; так було в Толедо, Севільї, Ельвірі й іншим містам. Ренегати займали проміжне положення. У цій групі розрізняли мауля, або християнськ полонених, які приймали мусульманство, здобуваючи в такий спосіб волю. Розрізнялися при цьому дві категорії звернених в іслам: властиво мауля - діти, породжені в шлюбі мусульман із християнками або християн з мусульманськими жінками й считавшиеся мусульманами, і ренегати, тобто іспанці, скорені в період завоювання й отрекшиеся від своєї віри по різних причинах. Хоча всі вони були мусульмани й іноді мали більші багатства й владою, але, як ми вже відзначали, їх не дорівнювали в правах до потомствених мусульман, і до них ставилися погано. За це вони й мстили арабам, користуючись будь-яким зручним випадком, жорстоко розправляючись зі своїми недругами в період частих і часом успішних повстань. Не слід упускати з виду, що багато ренегатів були нащадками вестготских рабів і кріпаків, що одержали волю завдяки переходу в іншу віру. Із часів Абдаррахмана II, коли багато мосарабов були звернені в мусульманство, ренегати були вже однієї зі значительнейших складових частин населення й дуже впливали на розвиток культури.

 

« Пред.		След. »