Візантія наприкінці VI в. Вторгнення слов'ян і авар

Вчасно вступу на престол Юстиніана ще не закінчився процес Великого пересування народів, північна й північно-західна границі Візантійської імперії продовжували ще викликати серйозне побоювання через появу нових варварських народів різного походження, які, не піддаючись ніяким мірам візантійської політики, нестримно напирали на границю й робили постійні вторгнення в межі імперії. На самому початку VI в. Анастасий примушений був захистити найближчі околиці Константинополя, провівши величезне спорудження між Чорним і Мармуровим морями на відстані приблизно 40 верст від Константинополя (лінія Деркон - Силиврия). Але це спорудження, відоме за назвою Довга стіна й дивне по застосуванню до нього величезних сил і засобів, не досягало мети й не завжди зупиняло сміливого й відважного ворога, що проривався через стіни й нерідко спустошував передмістя столиці. Імперія бідувала для свого захисту й благополуччя в живому й розумному інвентарі, якого бракувало при величезних по протязі границях і при неймовірних домаганнях імператора. Із часом знайдено було можливим залучати на військову службу або цілі народи, уступаючи їм землі для поселення, або окремі дружини військових людей, платячи платню проводирям їх. Ця система, при всіх її невигодах, що усвідомлять добре урядом, і часто небезпеках, панувала в імперії в період, що займає нас, як найменше із зол і створювала на границях целую мережа далеких народностей, які стояли з нею в різноманітних відносинах і мали вже в границях Візантійської держави своїх родичів або як федератів, або колоністів, що вступили в підданство імператора. Давно вже дознано, що Візантійська імперія несвідомо виконувала роль культурного посередника між новими народами й проти свого бажання втягувала їх не тільки в сферу культурних умов життя, але й у культурні провінції імператора. Одним з більше різких спостережень, виведених з фактів попередньої глави, безсумнівно потрібно визнати разючу слабість військових сил, якими розташовували полководці Юстиніана на західних окраїнах імперії. І при цьому не слід упускати з уваги, що африканська війна ведена була при участі найманих дружин, а в італійської тубільні візантійські війська були в меншостях, головні ж контингенти виходили з північно-західної границі від франків, лангобардов, герулов і слов'ян. Ця границя при Юстиніанові представляла досить серйозну небезпеку, що і була їм цілком оцінена, якщо приймати в міркування величезні кошти, ужиті їм на поновлення старих і будівлю нових фортець на північній границі, і зокрема на Дунаю. Але, маючи на увазі величезної важливості події, які підготовлялися в царювання Юстиніана і які до кінця VI в, незважаючи на побудовані їм зміцнення, стали безповоротно, що відбувся фактом, ми повинні укласти, що його політика щодо цього не відповідала реальним потребам того часу. Нижній і середній плин Дунаю приблизно до усть Тиссы або нинішнього Белграда продовжувало служити номінальною північною границею імперії, хоча фактично влада імператора на Дунаю була вже значно похитнута, і невеликі візантійські гарнізони трималися лише в деяких містах. Фактично на Дунаю влада належала тоді народам німецького й слов'янського походження, можна навіть сказати, що захист північної границі більше залежала від варварів, чим від імперського війська. Приймаючи положення Белграда як кінцева межа володінь Візантії на північно-заході, ми легко відзначимо західну границю, провівши лінію до Котора або по розмежувальній лінії нинішньої Сербії й Чорногорії й Боснії. Вся Далмація загублена була наприкінці V а й належала тоді до Остготскому королівства, а північні землі вище Белграда належали варварам. Наприкінці V в. Феодорих на своєму шляху в Італію зштовхнувся тут з герулами, які після відступу готовий залишилися в країні між Зальцбургом і Белградом, цілком підкорившись візантійській політиці й взявши участь в італійській війні як союзників Юстиніана. Але найдужчим плем'ям на півночі від Дунаю, що занимали області по Тиссе й Марошу в нинішній Угорщині, були гепиды, яким могла б стояти більша політична роль на Дунаю, але які майже без сліду розчинилися між іншими народами, коли сила їх була зломлена в боротьбі з лангобардами, притягнутими Юстиніаном до союзу грошовими видачами й обіцянками кращих місць для поселення. До сходу від гепидов, в областях нижнього плину Дністра й Дніпра, з кінця V в. і на початку VI в. сиділи слов'янські племена, що розділялися на дві галузі: на заході - слов'яни, на сході - анти. Ми вже раніше висловлювалися в тому розумінні, що було б помилково починати історію слов'ян з кінця V або початку VI а, і що окремі слов'янські дружини могли заходити у Візантію набагато раніше. Як певний етнографічний термін, початківець виявляти вплив в історії Візантії, слов'яни, однак, повинні йти в рахунок саме із цієї епохи. Де була границя між гепидами й слов'янами, тобто чи далеко на захід по Дунаю поширювалися слов'янські поселення, про це із упевненістю важко висловитися, так само як і про Lacus Mursianus, що письменник Иорнанд думає границею між германцями й слов'янами. Нападу слов'ян і антів на римсько-візантійські провінції на південь від Дунаю, а отже, і безпосереднє знайомство з ними письменників починається з першої половини VI в. Майже щороку в послідовному порядку відзначається перехід слов'ян за Дунай те невеликими легкими загонами, те значними масами з метою видобутку й захоплення бранців. Як російський літопис з'єднує з початком царювання Михайла III (842) підстава російської держави, так із царюванням Юстина (518- 527) південні слов'яни мають підставу починати свою національну історію. Як ні мало дають для характеристики слов'ян короткі звістки про напади їх на Візантію, але ми спробуємо розібратися в них з тією уважністю, який заслуговують перші й справжні факти слов'янської історії у зв'язку з візантійської.

 

« Пред.		След. »