Візантія в VI в. Положення в Італії. Завоювання Африки

Війна в Африці й Італії, що окончились повним скоренням двох німецьких народом і підпорядкуванням провінції Африки й італійського півострова, найбільше вразила сучасників і повніше всього характеризує зовнішню політику Юстиніана. Зовнішніх приводів до війни не подавали ні вандали, ні остготы; навпроти, і Хильдерик, і королева Амаласуна визнавали в імператорі друга й союзника й намагалися зберегти з Візантією добрі відносини. Але византинизм в VI в. прагне до універсальної імперії й задається метою відновити Римську імперію в її колишніх границях. Готи й вандали стояли на дорозі, перешкоджаючи здійсненню цієї честолюбної думки, сприйнятої Юстиніаном, душу якого не могла виносити, «щоб православні християни під ярмом арианских володарів продовжували терпіти утиски за віру». Доля того й іншого арианского королівства вирішена була в розумі Юстиніана вже давно, і він лише вичікував зручного випадку, щоб почати проти них наступальні дії. Хоча далеко неоднакові були відносини вандалів і остготов до імперії, тому що перші були часто страшними й завжди небезпечними сусідами, що постійно висилали в море корсарів, тим часом як останні всі міри вживали до того, щоб не порушувати проти себе італійського населення й жити в добрій згоді з Візантією, проте, у перші роки Юстиніана як в Італії, так і в Африці наступила криза, що подавала привід до шумуванню й невдоволенню й до утворення партій. Нам треба насамперед ознайомитися з положенням остготов, які по смерті короля Феодориха в 526 р. переживали досить критичну епоху своєї історії. Вище ми бачили, що в останні роки життя Феодорих повинен був переконатися, як мало успіху він досяг у своїй політиці братнього єднання між готами й італійцями. І тим більше повинні були одержати значення внутрішні непорозуміння, що відбувалися через релігійні й національні розбіжності, що Феодорих зійшов зі сцени, не встигнувши відновити довірливих відносин із царем. Тим часом і саме питання про престолонаследии не був забезпечений у тім ступені, як того хотів Феодорих. З передчасною смертю зятя його Евтариха питання про престолонаследии залишався відкритим. Призвавши в Равенну кращих людей готського племені, король рекомендував їм обрати в королі свого десятилітнього онука Аталариха, сина Евтариха й Амаласунфы, і принести йому присягу на вірність. До повноліття сина Амаласунфа призначена була регентшею - і це всупереч німецьким звичаям. З погляду німецького права на престол мав вступити племінник Феодориха Феодат, що потім дійсно й досяг престолу, як видно буде далі. Новий уряд відправило в Константинополь в 526 р. посольство з повідомленням про зміну, що пішла, і із проханням затвердити Аталариха. Т. к. Юстиніан, що вступив на престол у наступному році, у характері обігу в Константинополь Аталариха вбачав мотиви для свого втручання в італійські справи, то цікаво розглянути тут деякі місця з листа до імператора Юстину, відправленого слідом за смертю Феодориха. Лист належить перу Кассиодора, і тим важней зупинити увагу на тих місцях, які можна знаходити необережним і: «Всемилостивейший государ! По справедливості я заслуговував би осудження, якби менш гаряче бажав вашого миру, чим мої батьки. Не стільки нас піднімає ряд предків, що носили пурпур і сиділи на королівському престолі, скільки звеличує ваше розташування, що виливає на нас давно й у широких розмірах... Мого діда ви у вашій столиці ушанували високими курульными посадами, а мого батька в Італії нагородили консульськими пальмами. З метою дотримати його в згоді ви подарували його військовим усиновленням, хоча за віком він був майже вам одноліток. Було б согласней з обставинами це ім'я, яким ви ушанували мого батька, подарувати юнакові; разом спорідненістю тоді перейшло б на нього й ваше почуття, тому що породжений вашим синам, за законами природи, я не можу бути вам далеким. Я прошу у вас самого щирого миру на тім підставі, що користуюся счастием бути вашим онуком відтоді, як моєму батькові ви надали радість усиновлення. Дозволяючи собі звернути вашу увагу на перехід до нас королівського достоїнства, я вважав би вище цієї влади впевненість мати у вас високого й прихильного керівника. Вступаючи в керування, ми потребуємо підтримки навченого літами государя: отроцтву властива опіка, і, опираючись на такий захист, ми не цілком втрачаємо батьківської допомоги. Нехай буде наше царство з'єднане з вами узами розташування; любовно розпоряджаючись, ви будете тут владним паном. Чому відправляємо до вас наших послів на той кінець, щоб ви дали нам вашу дружбу на тих умовах, на яких ваші попередники мали договір із блаженної пам'яті дідом нашим». Ми будемо мати випадок знову згадати про цей лист, а тепер лише оборотний увага на заключні слова, які ясно показують, що Аталарих не бажав давати імператорові ніяких особливих підстав до втручання в справи Італії, а посилався на старі договірні відносини Зинона й Настасія й просив застосувати їх до його престолонаследию. Але як мало фактично приписувалося ціни цьому формальному акту, видно з того, що новий уряд зажадав присягу від сенату й від всіх італійців на вірність Аталариху ще до одержання відповіді з Константинополя, і що зміна царювання пройшла в Італії без усякого потрясіння. Кассиодор продовжував заправляти всіма справами ім'ям Аталариха й обіцяв римлянам дотримання їхніх прав і вільностей. Щоб загладити пам'ять про важкі страти останнього років Феодориха, повернуті були права й майна дітям страчених сенаторів Боэция й Симмаха. Взагалі пануванню готовий в Італії, очевидно, не загрожували небезпеки; навпроти, досить розумна й утворена Амаласунфа, роблячи пошану й увагу сенату, намагалася робити все можливе для дотримання миру й згоди. Із цією метою римлянинові Ліберію даний був військовий титул, а готові Тулуину подароване патриціанське достоїнство.

 

« Пред.		След. »