Кінець самостійності Афін

Питання про походження македонян - давній і усе ще нез'ясований. Одні вважають їхнім народом, далеким грекам, інших - грецьким плем'ям, треті - народом, родинним еллінам, і остання думка, очевидно, ближче до істини. Згідно із цим одні говорять, що македоняне знищили грецьку волю, інших - що вони об'єднали греків. Самі македонські царі виводили свій рід з Аргоса, від Теменидов, нащадків Геракла. У культурних відносинах македоняне, у всякому разі, стояли нижче греків і їхній побут, їхній політичний лад в IV в. значно відрізнявся від грецького. Міське життя в Македонії не були розвинені. Тут був численний селянський клас, і головне заняття жителів становило землеробство й скотарство. У Македонії існувала царська влада; але македонський цар не був східним деспотом. Його оточувало впливове дворянство і його можна зрівняти із царем гомеровской епохи або з королем древніх германців. Взагалі деякі риси побуту Македонії нагадують гомеровский мир і побут древніх германців. Македоняне були народ хоробрих, повний сил і енергії; але вдачі їх були суворі, навіть дикі, і під час смут і междуусобиц, досить частих у Македонії, відбувалися криваві сцени. Помалу в Македонію стала проникати грецька культура. Провідником її були переважно грецькі міста, розташовані по македонському й фракийскому узбережжю. Висувається Македонія вперше в другій половині V в., особливо в епоху Пелопоннесской війни, при царі Пердикке, що є як би прототипом Пилипа: їх зближає деяку подібність в особистому характері й у політику. Зі спадкоємців Пердикки видається Архелай. Він переніс свою резиденцію з Эг (Эдессы) ближче до моря, у Пеллу. Це був варвар по жорстокості й нерозбірливості в засобах і в той же час шанувальник грецької культури, друг поетів, художників і філософів. Він, подібно колишнім тиранам Греції, призивав їх до свого двору, при якому, наприклад, Еврипид і вмер. Таким чином, на Архелае вже почасти позначалася чарівна дія грецької культури, і грецький вплив із цього часу сильніше проникає в Македонію. Після Архелая наступає період смут. У македонські справи втручаються Пелопид і Ификрат. Греки, можна сказати, були розпорядниками македонського престолу; до них за допомогою зверталися суперники й претенденти. Кінець смутам поклав молодший із синів Аминты - Пилип II (359-336 р.). Пилип замолоду пройшов сувору школу нещасть. Один час, як відомо, він перебував у Фивах, як заручник, і отут мав повну можливість ознайомитися із сильними й слабкими сторонами тодішньої Греції, з її культурою, з її вдосконаленою військовою справою й разом з тим з її політичною слабістю, партикуляризмом і т.п. Пилип не захоплювався такими широкими й, здавалося, фантастичними планами, як його знаменитий син Олександр; його розум був більше тверезий і обрій уже. Але він мав велику проникливість, сміливістю й енергією, незвичайною наполегливістю в досягненні мети. Сучасник, історик Феопомп, озивається про Пилипа, що ніколи ще Європа не робила таку чудову людину. Вступивши на престол, Пилип швидко впорався з його чималими утрудненнями, що оточували, і небезпеками - переміг претендентів і сусідніх зовнішніх ворогів - фракийцев, иллирийцев - і прийнявся за організацію військової сили, за перетворення македонського війська. Він удосконалив знамениту фалангу, важкий піхотний лад, поряд з яким у македонському війську минулого й відмінна кінноти, і легені загони, особливо з підвладних иллирийских і фракийских племен. Життєвим питанням для Македонії було одержати вихід до моря, домогтися володіння береговою смугою, що засіяна була грецькими колоніями. До цієї мети давно вже прагнули македонські царі. Цю мету поставив собі й Пилип і з дивною наполегливістю й спритністю досяг її. При цьому йому потрібно було зважати на афинянами, які зацікавлені були в долі грецьких міст у Фракії й Македонії й могли надати їм допомогу. Пилип почав з Амфиполя, заснованого афинянами в століття Перикла й потім втраченого ними під час Пелопоннесской війни. З тих пор їм ніяк не вдавалося повернути собі це місто, що не бажало підкоритися ім. И от Пилип входить в угоду з афинянами: він обіцяє завоювати Амфиполь для них, а ті у винагороду за це обіцяють надати йому Пидну. Але, опанувавши Амфиполем (357 р.), Пилип утримує його за собою, а потім бере й Пидну. Тоді роздратовані афиняне вступають у війну з Пилипом (357-346 р.). Але ледь тільки почалася ця війна, як від афинян відклалися їхні незадоволені союзники. Почалася одночасно Союзницька війна. Зрозуміло, що, ведучи війну із союзниками й при тім напрямку, що панувало в Афінах при Эвбуле, афиняне не могли успішно боротися з Пилипом. Зосередження сил і політики в одних руках і військовій організації давали перевагу Пилипові. Сам його супротивник, Демосфен, відзначає протилежність між ним і афинянами. З одного боку, македонський цар, як єдиний володар, ні перед ким не відповідальний, у те саме час сам полководець і міністр фінансів, що всюди поспіває, що всюди є з військом, що користується кожною порою року, усяким зручним моментом; з іншого боку - афінський демос, «непостійний, туди й сюди звертається, немов вітер на море»; він бариться, робить постанови, довідається тільки тоді, коли супротивник уже перебуває на важливому місці, вирішує виступити проти нього, ніколи його не попереджає й постійно буває захоплюємо врасплох. Пилип усіляко користувався обставинами. Він пропонує свою дружбу Олинфу, бере Потидею й віддає її йому, у надії, бути може, потім опанувати ними обома; він здобуває багату лісом і металом місцевість у Пангея, у глибині Фракії, і засновує там місто Филиппы. Звідси він одержує великий дохід і матеріал для будівлі флоту, що він став заводити. Він бере Мефону на македонському узбережжі й т.д.

 

« Пред.		След. »