Ассирія на початку I тисячоріччя до н.е.

Ряд подій, що происшли в Передній Азії наприкінці II тисячоріччя до х.э., привів до загибелі або ослаблення майже всіх "великих держав". Тепер Ассирія не мала серйозних суперників і могла приступитися до здійснення своїх великодержавних домагань. Але в цей час зі степів Аравії рушили нові западносемитские кочові племена - арамеи. Це було повільне й неухильне просочування більших і малих племен, груп окремих родин, і зупинити цей рух було практично неможливо. Кочівники далеко не завжди прибігали до сили, а брати укріплені міста вони взагалі не вміли. Але міста рано або пізно виявляли, що перебувають в арамейському оточенні. Арамейські найманці (подібно амореям на початку II тисячоріччя до х.э.) служили тепер у військах місцевих правителів. Поступово, як раніше амореи, арамейські вожді прибирали до рук влада в десятках дрібних держав Сирії й Верхньої Месопотамії. Арамеи перейняли місцеву культуру й здебільшого перейшли до осілого способу життя; їхня мова витиснула всі місцеві. Лише подекуди збереглися, як острівці, позднехеттские (лувийские) і позднехурритские царства. Корінна Ассирія уникла цієї долі тільки тому, що в Месопотамії основний рух арамеев ішло уздовж Євфрату, а до Тигру й за Тигр вони добралися там, де Тигр і Євфрат зближаються, тобто нижче корінної Ассирії. Але Ассирія втратила майже всі свої володіння на захід від Тигру й була відрізана від найважливіших джерел сировини. Разом з тим вона зберегла й ряд істотних переваг, які повинні були позначитися при першому зручному випадку. Так, Ассирія залишалася основним вузлом торговельних шляхів, що йдуть по Тигру й від Тигру на схід, північ і захід. Підтримка й розширення контролю над торговельними шляхами обіцяло величезні вигоди й було традиційною політикою Ассирії. Цьому сприяло і її вигідне стратегічне положення. До сходу й півночі від Ассирії на початку I тисячоріччя до х.э. жили розрізнені гірські племена, здатні якнайбільше на розбійницький набіг, чому неважко було перешкодити порівняно невеликими силами. Супротивники ж Ассирії на заході загрузли в міжусобицях, а її південний сусід - Вавилония - сама важко постраждала від навали халдеїв. Нарешті, Ассирія зберегла свою чудову військову організацію, що надалі зуміла ще вдосконалити. Коли Ассирія знову одержала можливість перейти в настання, перед нею відкривалися два шляхи: або організація "примусового обміну", тобто просто грабіж (за застосування цього "методу" стояла військово-бюрократична знать), або налагодження "правильної" експлуатації скорених земель, підтримка "імперського миру", що сприяє нормальним економічним зв'язкам (таке було бажання верхівки городян і жрецтва). Із часом утворилися дві відповідні "партії", а царі або приймали сторону однієї з них, або намагалися лавірувати між ними. Але поки протягом майже всього Х століття Ассирії довелося приділяти основну увагу обороні, лише зрідка дозволяючи собі невеликі рейди в гори, на північний схід і схід. Усередині ж країни відбувається процес зміцнення царської влади. Эпонимы-лимму тепер призначаються не по жеребі, а в ієрархічному порядку, починаючи із самого царя в другий рік його правління. Політичне ж значення посади эпонима було зведено до нуля. Остаточно встановлюється царська титулатура: "великий цар, могутній цар, цар населеного миру, цар Ассирії" (надалі ще й "цар чотирьох сторін світу"). Для зміцнення своєї незалежності від міської ради Ашшура царі переносять свою резиденцію в інші міста. Ашшур залишається лише культовим центром і місцем поховання померлих царів. Перше серйозне настання на захід Ассирія почала в царювання Адад-нерари II (912-891 р. до х.э.). У результаті декількох походів і тривалих облог міст вся область р. Хабур і її припливів яерешла під контроль Ассирії. Відкрився шлях для подальшого просування до переправ через Євфрат, тобто в Сирію. Ще до цього Ададнерари, причепившись до якоїсь дрібниці, обвинуватив вавилонського царя в порушенні миру й рушив свої війська на південь. Вавилония зазнала поразки, у результаті якого до Ассирії була приєднана область Аррапхи, а південна границя Ассирії майже досягла Дур-Куригальзу й Сиппара. Але, мабуть, самим головним досягненням Ассирії було відновлення її престижу й бойового духу. Хоча не всі походи Адад-нерари II і його спадкоємців були однаково успішними, Ассирія протягом декількох наступних десятиліть практично не знала поразок. Стратегічна мета, що поставили перед собою на майбутнє царі цієї династії, полягала в тім, щоб, тримаючи в страху горців на півночі й сході за допомогою періодичних вторгнень і не допускаючи відповідних рейдів, неухильно просуватися на південь і на захід, щоб взяти під свій контроль основні джерела сировини, центри виробництва й торговельні шляхи від Перської затоки до Вірменського нагір'я й від Ірану до Середземного моря й Малої Азії. Першим з ассірійських царів, кому після двохсотлітньої перерви вдалося зробити успішний похід до Середземного моря, був онук Адад-нерари II - Ашшур-нацир-апал II (884-858 р. до х.э.). Він був видатним полководцем і дипломатом, надзвичайно методичним і абсолютно безжалісним у досягненні поставленої мети. На початку свого царювання він зробив кілька успішних походів на північ і схід, що принесли дуже багатий видобуток. У Верхній Месопотамії були подавлені антиассірійські заколоти, а границя Ассирії була відсунута на захід до самого Каркемиша. В 876 р. Ашшур-нацир-апал перейшов Євфрат у цього міста й рушив свої війська на захід, до Середземного моря. Ніхто, видимо, навіть не намагався зробити йому опір. Приймаючи по дорозі данини й дарунки від місцевих царьків, ассірійський цар пройшов через долину Оронта й Ліван. На березі Середземного моря він, по стародавньому звичаї, обмив свою зброю в його водах. Заснувавши ассірійську колонію на Оронте, Ашшур-нацир-апал повернувся в Ассирію з величезним видобутком і кедрами, нарубаними в горах Лівану. Він побудував собі нову чудову столицю - м. Кальху, заселив її полоненими й жив тут, що залишилися роки, свого царювання. Стратегія Ашшур-нацир-апала полягала в нанесенні блискавичних ударів і в створенні опорних пунктів на приєднаних територіях. У скорених царствах він саджав або підтримував як правителів своїх прихильників. Будь-яка спроба заколоту або опору придушувався нещадно: населення винищували, а територія піддавалася повному спустошенню. І в цьому випадку полонених ассирийцы, як правило, не брали. Лише зрідка невелике число воїнів або ремісників переселяли в Ассирію. Звичай винищувати всіх захоплених "з боєм" (не тільки воїнів, але також жінок, дітей і старих) був, очевидно, розповсюджений у древній Передній Азії всюди. Так надходили всі переможці. Сдавшиеся ж без бою лише обкладалися даниною й залишалися під владою або колишніми правителями (якщо ассирийцы їм довіряли), або ставлеників Ассирії або ж передавалися безпосередньо під владу ассірійських чиновників. Але така здача була порівняно рідкої, тому більшість завойованих ассирийцами територій за кілька днів зверталося в пустелю: населення винищували від мала до велика, міста руйнували, сади вирубували, канали засипали. При цьому ассирийцы застосовували самі застрашливі способи вмертвіння людей: спалення живцем, садження на кіл, спорудження пірамід зі зв'язаних бранців, приречених у такий спосіб на повільну смерть. Очевидно, ассирийцы розраховували, що вселя цими розправами жах полегшить їм подальшу експансію. Що ж стосується матеріальних ресурсів переможених країн, те всі вони перекачувалися в Ассирію, особливо коні, рогатий худоба, метали, готові товари, сировина й т.п.

 

« Пред.		След. »