Не скажу щоб спортом займалися всі бретонці поголовно, але більшість все-таки присвячує йому неабияку частину свого вільного часу. Це, звичайно, не винятково бретонське явище, так у Франції обстоят справи всюди. Втім, інакше й бути не можуть, адже жителі цивілізованого миру ведуть такий нерухомий спосіб життя, що нашим предкам і в кошмарному сні не приснився б. Іноді мені здавалося, що багато хто попросту розучилися ходити. Пам'ятаю, як у місцевій пресі всерйоз обговорювалося питання — будувати або не будувати метро в маленькій і затишній бретонській столиці

— Але послухайте! — зачудувалася я, коли про цей проект зайшла мова в розмові з моїми знайомими. — Для чого потрібно метро такому маленькому місту? Адже я проходжу його пішки від краю до краю за сорок хвилин!

На що мені відповіли:
— Ну не все-таки ходять так швидко, як ти!

У цьому сучасні бретонці нічим не відрізняються від інших жителів Франції. Але от що стосується вибору видів спорту, те отут вони, мабуть, не походять на своїх сусідів

Чоловіка, як і скрізь, віддають перевагу футболу. Але якщо футболом захоплюються у всіх областях Франції, те, наскільки мені відомо, ніде більше в цій країні чоловіка не божевільні на регбі так, як у Бретані. Довгий час мене забавляло те, як деякі викладачі Бретонського університету могли подовгу стояти в коридорі й, запекло жестикулюючи, обговорювати подробиці чергового матчу, часом не піклуючись про те, що студенти в зборі й заняття повинні б уже початися

Один раз, коли дружня уэльская команда регбістів (а жителі Уельсу — валлийцы — найближчі родичі бретонців) програла якийсь важливий матч, уже не пам'ятаю кому, двоє викладачів, самі запеклі вболівальники, ходили похмурі, начебто тільки що втратили роботу. Як і всі нещасні люди, вони жадали повідати про своє горе першому більш-менш знайомому зустрічному, якої, з волі долі, виявилася я. Гріх глузувати із чужого нещастя, але мене трохи побавило те, як солідні вчені чоловіки зі скорботними особами повідомили мені ні з того ні із сього:
— Ти представляєш, валлийцы програлися
Не зміркувавши, у чому справа, я запитала:
— Ну й що?
Чим ще більше розбудувала вболівальників
— Тобто як що? — перепитали вони
— Валлийцы повинні були виграти! Ти, що, не стежиш за чемпіонатом по регбі?
Коли я дозволила собі в студентському колі пройтися за адресою цих уболівальників, мені відповіли:
— Це ще нічого. От в Уельсі що навколо регбі діється!

Дійсно, бретонські родичі — валлийцы — уважають регбі своєю національною грою. Спочатку мені здавалося, що бретонці збожеволіли на регбі із солідарності з валлийцами, але виявилося, що це не зовсім так.

Один раз на заняттях, в одному старому бретонському тексті мені зустрілося згадування якоїсь невідомої гри, і викладач розповів, що ця гра, дуже схожа на регбі, була колись одним з улюблених розваг бретонців

— Вона називалася «мілина». Раніше в неї грали скрізь, подекуди не так вуж давно цю гру забули. У минулому столітті, наприклад, у кожному селі після збору врожаю починалися дійсні матчі. Грав звичайно один прихід із сусіднім. Причому набитий соломою м'яч для гри був важенний. А вручали його гравцям урочисто — як же, такий важливий момент був! Це робили обов'язково молодий чоловік і жінка, ті, хто першими одружилися цього року. Природно, обидві села збиралися в повному складі подивитися на гру. Часто так було — почнуть грати в м'яч, а потім хто-небудь із ким-небудь посперечається, посвариться або зачепить випадково в грі, і починається рукопашна — прихід на прихід. Кінчалося це, звичайно, погано. Але навіть якщо ніхто після гри кулаками не махав, однаково нещасні випадки були — м'яч-те який важкий, та й гра груба — недовго один одного покалічити. Навіть смертельні випадки бували. Так що довелося владі цю гру заборонити. А шкода... Все-таки наша національна гра була! Ніде більше такий немає. Ще в минулому столітті в неї грали, та і я дещо про неї пам'ятаю... Хоча я, звичайно, не в минулому столітті народився!

Треба сказати, що не всі національні види спорту в Бретані осягла сумна доля гри в м'яч. Дотепер у Бретані існує й процвітає народна боротьба «гурен». Знавці затверджують, що боротьба «гурен» зародилася ще до того, як предки сучасних бретонців переселилися із Британських островів на континент, тобто до V століття нашої ери! Так це чи ні, але бретонська боротьба благополучно проіснувала до наших днів. Колись подібні змагання були улюбленою забавою бретонських селян під час свят. Переможцеві у двобої як приз звичайно діставався баран. Тому по-бретонски «виграти» звучить дослівно як «одержати барана». На самому початку двадцятого століття «гурен», як і багато бретонських традицій, став поступово зникати, але в 20-х — 30-х роках нашого сторіччя аматори цього національного спорту розробили єдині правила боротьби й створили школи «гурен». Зараз у Бретані федерації борців «гурен» мало чим відрізняються від федерацій каратистів і дзюдоїстів — хіба що популярністю в усьому світі. Звичайно, цьому варто тільки порадіти, хоча, сучасні змагання по боротьбі «гурен» мало нагадують ті, про які з такою ностальгією розповідають у своїх добутках бретонські письменники першої половини нашого століття

Раніше, говорять, такі змагання були куди мальовничіше, хоча б тому, що борці носили національні бретонські костюми. Змагання звичайно проходило де-небудь на міській площі. Бій барабанів сповіщав юрбу про те, що видовище незабаром почнеться. Потім охоронець порядку призивав тих, що зібралися на площі розступитися, щоб дати місце борцям, причому зазевавшихся або не бажаючих відійти він розганяв батогом. І тільки потім уже починалася сама боротьба... Тепер усе простіше. Борці одягнені в шорти й майки, ніякого видимого натяку на національний колорит, хіба що борються як і раніше босі