Архімандрит Августин — у миру Дмитро Нікітін — знаком нашому читачеві по публікаціях про Святу Землю, Андаманські острови й дороги Індії. Справи духовні й людська допитливість приводять його в місця не тільки всесвітньо відомі, але й туди, де не занадто часто ступає нога туриста. Про одному зі своїх — досить незвичайному — останній мандрівці розповідає він у пропонованому нарисі, ні на йоту не відступаючи від життєвої правди

Моя багатоденна подорож по Індокитаю завершувалося. Гроші кінчалися, але я не дуже хвилювався: залишилося деяке — сісти на поїзд у Пномпені, добратися до міста Баттамбанга, потім перетнути границю з Таїландом і рейсом Аерофлоту з Банкока вилетіти в Москву. Ранком беру в готелі велосипед напрокат і кручу педалі убік залізничного вокзалу. Мій план камбоджійської столиці трохи застарів: бульвар, що примикає до вокзальної площі, там названий на честь Радянського Союзу. Нині він іменується бульваром Російської Конфедерації. (Ми все сперечаємося про майбутній державний устрій, а в Пномпені вже все за нас вирішили!) Місцеві влади намагаються підтримувати геополітичний баланс: бульвари, що йдуть перпендикулярно «Російському», названі, видимо, не без наміру — іменами Джавахарлала Неру й Мао Цзедуна. Навколо вокзалу незвична тиша; ворота закриті; у тіні під навісом дрімають злиденні. Крізь ґрати видні платформи, але пасажирських поїздів немає — у тупиках вантажні вагони й цистерни. Між платформами пасуться свині. Удалечині, у депо — покручені кістяки вагонів, немов вокзал тільки що покинули полпотовцы. Сонний воротар знехотя відкриває двері, що ведуть у залу чекання. Запитую у вокзального стража: де розклад поїздів на Банкок? Коли відкриють касу? Він дивиться на мене зі здивуванням. Які поїзди? Вони не ходять уже майже рік! — Причина? — Червоні кхмери! З подальшої розмови з'ясовується, що борці за соціальну справедливість нападали на поїзди, брали заручників і вбивали іноземців, якщо не було викупу. Баттамбанг — ворота в Таїланд, місто, що лежить на північно-заході від Пномпеня, контролюють королівські війська, але полпотовцы підірвали мости в його околицях. В 50 кілометрах від міста раз у раз ідуть бої із червоними бойовиками, так що камбоджийсько-таїландська границя закрита. Із Пномпеня до Баттамбанга місцеві жителі добираються по шосе на свій страх і ризик, повз численні блоки-пости. На дошці оголошень — вишуканий напис по-французькому: «Королівська залізниця має честь сповістити дорогих клієнтів...» Нижче — розклад поїздів на Сиануквиль — головне портове місто країни. Так що життя на королівській залізниці ще тепліє: через день ганяють вагони на південний захід, до затоки, туди, де відносно безпечно й набігів «лицарів революції» майже не буває. Але це місто лежить осторонь від границі з Таїландом, і навряд чи відтіля ходять пароплави до Банкока

Пастка захлопнулася

Снов сідаю на велосипед. Біля перетинання бульварів Російської Конфедерації й Мао Цзедуна височіє пагода буддійського монастиря. У воріт  — молоді ченці в жовтих одіяннях. Літніх насельників не видно: при червоних шибениках «буддійське питання» був вирішений остаточно. Ченців убивали ударами мотики по потилиці, заощаджуючи сили й патрони. Проїхавши квартал, повертаю на Камбоджійську вулицю, відтіля на вулицю Монивонг, де розташований офіс Аерофлоту. Молодий камбоджієць, працівник Аерофлоту, повідомляє, що рейси Пномпень — Москва виконуються всього два рази на місяць, і до найближчого — більше тижня. Робити нема чого; перераховую готівка, що залишилася в мене, і, обганяючи велорикш, їжу в офіс камбоджійської авіакомпанії. Миловидна співробітниця привітає європейця й називає вартість авіаквитка до Банкока. Це перевищує мій бюджет. А дівчина з посмішкою додає, що перед відльотом необхідно заплатити ще 15 доларів — податок за користування аеропортом. Про всякий випадок, цікавлюся: бути може, таїландським літаком долетіти до Банкока дешевше? — Навпаки, дорожче, — треба відповідь. Обіцяю подумати й виходжу на гучну Монивонгскую вулицю. Отже, пастка захлопнулася... Що робити? Іти в російське посольство й просити про допомогу? Так там всі самі нині злиденні, а я — випадковий подорожанин...

Вийти з оточення

До південно-заходу від Пномпеня, на мисі, що урізається в затоку Кампонгсаом, лежить місто Сиануквиль (колишній Кампонгсаом), названий так на честь нинішнього короля Камбоджі. У кружечка, що позначає це місто, намальований якір — виходить, там є морський порт. Вихід один: треба їхати в Сиануквиль. А із прикордонною владою можна домовитися — у найгіршому разі, відправлять назад у Пномпень. Автобус на Сиануквиль відходить від центрального базару, де, незважаючи на всі зусилля полпотовских наркомів, щохвилини народжуються капіталістичні відносини.

Опівдні автобус прибуває в Сиануквиль. Місцеві жителі розходяться по будинках, а на чужоземця, як голодні комарі, накидаються готельні маклери, спокушаючи перевагами свого готелю. Кожний суне в руки свою візитку. На одній з них читаю: «Низька ціна. Вид на море й головний порт». Вид на порт — вирішальний аргумент, можливо, там повезе із шаландою. Але спочатку потрібно обміняти небагато грошей і оглянути місто. Моторикши кружляють навколо самотнього іноземця. Їхній заробіток невеликий, і подорожанина — а тим більше білого, — идущего пішки, вони сприймають, як особистого ворога. Містечко невелике й нагадує райцентр де-небудь на Кавказі. Тут усе ще видні наслідки полпотовского правління. Полум'яні революціонери колись зрадили вогню цей буржуазний центр. От триповерховий будинок з бетону зі слідами кіптяви від пожежі. Частина стін зруйнована, і зяючі пролами закриті частково бамбуковими щитами. Тут оселилися сільські жителі, на балконі тримають квохчущую й живність, що хрюкає. Обмінявши невелику суму, виходжу на курну площу. І відразу серед моторикш починається боротьба за право везти пасажира. Самий моторний вихоплює в мене з рук готельну візитку з гарною назвою готелю — «Меличенда». І от ми вже несемося по приміському тракті до берега затоки Кампонгсаом. Через чверть години через поворот відкривається вид на морську гавань, і водій підкочує до готелю. Готель — це гучне слово. Кволе дерев'яне спорудження коштує на палях; у номері — тапчан, стілець, сітка від москітів і більші щілини в підлозі — так що роняти дрібні предмети не рекомендується. Вентилятора, а тим більше кондиціонера, немає: уважається, що з моря постійно дує освіжаючий бриз. Працівники готелю — одна родина — дрімають у тіні відразу, на веранді, у вівтаря зі статуєю Будди, перед якою куряться ароматні палички. Однак рассиживаться ніколи: треба йти в порт і з'ясувати щодо фелюги. Порт Сиануквиля — єдиний у країні, і весь вантажопотік іде через нього.