«Ви хочете познайомитися з Корольовій дощу? — запитали мої гостинні хазяї в долині Мукетси. — До, але навіть не всім вірнопідданим дозволено її лицезреть. Хоча білих вона іноді до себе допускає. Втім, у нас є зв'язку. Постараємося вам допомогти». Так, завдяки «зв'язкам», я зміг чи одержати не найдужче враження за моє десятинедельное перебування в Південній Африці. І те сказати — її високість Муджаджи V—перша в багатовіковій історії Корольова дощу, що... відмовляється викликати дощ!
Але давайте про усім по порядку

Мені випала удача читати лекції в Південній Африці, причому практично по всій країні: у свій час я одержав офіційне запрошення від університету Вісту. Університет цей незвичайний. Хоча по числу студентів він чи ледве не самий великий у країні, на ділі це не зовсім так: він складається з декількох філій, розкиданих по всій країні й пользующихся значній автономії. Справа в тому, що університет Вісту створювався на початку 80-х років по всіх канонах апартеїду, що передбачали, зокрема, роздільне навчання й різний рівень утворення для білих і чорних южноафриканцев.
Тоді в сімох тауншипах — чорних пригородах головних промислових областей країни — були поступово створені кампусы — міні-університети з єдиної, щоправда, чисто формально, штаб-квартирою в Преторії. У кожному кампусе свій директор, свої співробітники. Кожну кафедру очолює заступник завідуючого — сам же завідувач сидить в одному з кампусов і спілкується з підлеглими в інших частинах країни в основному по телефоні. У кожному кампусе є й своя рада студентських представників — він впливає на навчальний процес. Якось раз я навіть став мимовільним свідкою студентського страйку, який керували цю саму раду

Загалом, мені, як «професорові в гостях», стояло побувати у всіх сімох кампусах — тобто проїхати по всій країні. Крім того, за домовленістю з організаторами поїздки, я повинен був читати лекції й в інших університетах — тих, що будуть лежати в мене на шляху. Таким чином, моя програма включала як престижні університети ПАР: Витватерсрандский, Стелленбосский, Кейптаунский, Університет Південної Африки (ЮНИСА), — так і менш відомі: Почефструмский, Преторийский і Університет Жовтогарячої Вільної держави Вблумфонтейне.

Одним з деяких університетів, відвідування якого не входило в мою програму, був Північний університет у місті Питерсбурге в Північному Трансваалю. Але й у Трансваалю я побував завдяки щасливому стіканню обставин

Незадовго до моєї поїздки в ПАР я познайомився з гостившими вже другий раз у Москві професором Фредриком Энгельбрехтом і його чарівною дружиною Идой; вони-те й запросили мене до себе — погостювати, якщо я коли-небудь буду в ПАР. Фредрик залишив кафедру філософії, де він викладав, і зайнявся фермерством. І ферма його, за словами Фредрика, розташована в зовсім незвичайному місці. Словом, Энгельбрехты мене заінтригували...

У столицю Північного Трансваалю — Питерсбург мене довіз за четверта година комфортабельний автобус-експрес, що належить, до речі сказати, трансваальской компанії з темношкірим персоналом. Энгельбрехты зустрічали мене. Будинок їх стояв на схилі гори, з усіх боків оточений пишною зеленню, так що його не було видно ні зверху — з гірського шосе, ні знизу — з долини

Зате долина Мукетси чудово проглядалася з балконів, що тяглися по всьому фасаді будинку. Мабуть, це був найкрасивіший пейзаж з усіх, що я бачив у своєму житті. Энгельбрехты пишаються своїм будинком і люблять посидіти з гостями на сандеке, проводжаючи західне сонце...

Пишаються вони й своя чорношкіра куховарка Мелитой. Хазяї навіть посилали її вчитися на курси кухарів і побудували їй будинок неподалік від свого власного: день у Південній Африці починається дуже рано — і біля п'яти ранку Мелита вже чаклує на кухні. Вона вже літня — і в помічницях у неї трудиться жінка помоложе.

Саме Мелита нагадала мені, що я перебуваю в країні африканеров, або бурів: з першої ж зустрічі вона називала мене «базі», що мовою африкаанс значить «пан».

Отже, раннім ранком, після сніданку, що готовить і подає Мелита, Фредрик спускається в долину Мукетси.
Энгельбрехты люблять долину Мукетси, і не тільки за її невимовну красу: адже вона їх годує. Клімат і ґрунти долини ідеально підходять для розведення помідорів, і трохи фермерів, об'єднавши свої землі, розбили там величезну томатну плантацію — «Зед-Зед-Ту» (222). Продукція «Зед-Зед-Ту» відома не тільки в Південній Африці, але й у сусідніх країнах. Уважається, що ця фірма — самий великий виробник помідорів у всій Південній півкулі. А відставний професор філософії Фредрик Энгельбрехт  — один з її директорів

Однак, як би там не було, саме цікаве в долині Мукетси не помідори, а люди, її що населяють, — маленький народ лобеду, яким править ...Королева дощу

Лобеду — народ із групи північних сото, що ставляться до банта Південної Африки. Живуть лобеду на півночі Трансваалю, у мальовничих долинах і передгір'ях Драконових гір. Це — жаркою, багата рослинністю частина Південної Африки. З 1979 року тут створений Національний заповідник Муджаджи — головним чином для охорони унікальних реліктових пальм. Відвідувачі заповідника можуть любуватися круглими хатинами лобеду з гостроверхими різнобарвними солом'яними дахами. В «Будинку інформації» вам розповідять і про лобеду, і про їхніх королев і покажуть копію парадного одіяння нинішньої королеви — тільки не її портрет: лицезреть королеву строжайше заборонено навіть її підданим. Своє походження правляча династія лобеду веде від правителів легендарної Мономотапы — ніколи могутньої держави в межиріччя Замбезі й Лімпопо, розквіт якого доводиться на XV — XVII століття. Відповідно до древніх переказів, лобеду, правителі народу розви, нащадки володарів Мономотапы, прийшли сюди з півночі й, установивши свою владу, насадили нові порядки й звичаї, зокрема звичай обрізання. Близько 1800 року, коли вмер останній у правлячому роді чоловік, народом лобеду стала правити жінка, що одержала титул «Корольови дощу». З тих пор цей титул передається по жіночій лінії. Однак, як відзначають етнографи, перед своїми вірнопідданими королева з'являлася тільки в чоловічому обличчі. Вона навіть брала собі в дружин жінок, які жили з її родичами-чоловіками. Престол успадковувала старша дочка «головної дружини» королеви