Ми не знаємо, чи придумав Платон Атлантиду або вона була насправді, але те, що кораблі атлантів припливали до берегів Тунісу, — це вуж точно. Не будемо ворожити, де поринув у безодню океану величезний острів — про цього вужа два тисячоріччя, з тих пор як Платон написав свої діалоги «Тимей» і «Критий», сперечаються вчені. Але є простий факт — перший океан, назва якому дало людство, був Атлантичний. Атланти були хоробрі воїни, вони завоювали більшу частину африканського узбережжя й будували там свої міста. Можливо, Туніс і був головним форпостом атлантів. Чи збереглося там що-небудь від них? Ні, ми знали, що нічого не збереглося, — археологи добре вивчили це узбережжя. Але саме існування невідомої землі дотепер тривожить наша уява...

Хаммамет. Готель «Фурати»

Була ніч. Уздовж дороги, що веде до узбережжя, як примари, миготіли величезні африканські дерева. Уже рожевіли вершини Атлаських гір, схожі на, що затаїлися в ночі динозаврів. Над горами, стряхиваемые іноді «двірниками», танули у світанку, що наступав, величезні африканські зірки. Вітер, що залітає в машину, уже пахнув морем
З темряви виплили три сирени, що купаються в блискаючих бризах фонтана
— А от і Хаммамет! — сказав Сашко. — Тут ніколи немає виснажливої африканської жари

Сашко — президент туристського агентства «Алекс». Він приїхав нас зустрічати разом із дружиною Таней. Африка нам відкрилася зовсім не такий, який ми представляли неї по дитячих книгах, — з жахливо жарким кліматом, кровожерливими крокодилами й смертельними мухами цеце, з яскравими застрашливими вбраннями чорношкірих мисливців і воїнів, які під удари бойових барабанів відправляються на полювання. Ця Африка була із синім, дихаючим спокоєм Средиземным морем, з легким подувом ранкового бризу в тіні пальмових алей, із сучасним комфортабельним готелем, де у входу чекав по-королевски ставний воротар. А воїни-тубільці стали перед нами в боїв у червоні фірмові тужурках

— Я вважаю, що готель «Фурати» один із кращих на узбережжя. Втім, поживете — побачите самі, — сказав Сашко, залишаючи нас наодинці із шумом довгоочікуваного Середземного морячи
И ми побачили

— Готель «Фурати» побудував ще мій батько, — розповідав нам мсьє Камел Фурати, люб'язний хазяїн, що запросив нас познайомитися з визначними пам'ятками Тунісу. — Він немов передбачав, що й Туніс, і Хаммамет стануть одними із кращих курортів. До кінця вісімдесятих приїжджали тільки французи й німці, небагато англійців, а росіян не було зовсім. І от тепер можна сміло сказати: великий дебют російського туризму в Тунісі відбувся. У вас, у росіян, завжди повно ідей і несподіваних проектів. Менше роки тому сюди приїжджала делегація кінематографістів з Москви. Лаврентьєв, її керівник, запропонував перетворити один з корпусів готелю в Будинок творчості для художників, письменників, людей театру й кіно, журналістів

— Разом з Олександром Фоміним, — продовжував Камел Фурати, — спеціально для творчих людей ми розробляємо індивідуальні маршрути подорожей, серед яких такі перлини Тунісу — да-да, я не перебільшую, як Дугга й Джем^-Джем-ель-джем. Туди рідко їздять звичайні туристи...

Втім, до поїздки в Дуггу, що нам обіцяли Сашко й Таня, у нас ще був час. Час для відпочинку, солодкого байдикування, купання й пляжу

А потім був Хаммамет, медина — стародавня арабська міцність, що коштує в самому центрі міста. До її ми йшли пішки, уздовж моря, минаючи пляжі й готелі, минаючи «страшне» місце з хиткими пісками й крихітні причали з рибацькими човнами

Вузькі, темні, що сховалися від яскравого сонця вулички медини немов були створені для того, щоб у них заблудитися. Їхня безмовність і спокій виявилися дивним Зазеркальем Африки, що відкриває нами. У німоту вулиць-ущелин, де царювали лише схожі на рисей кішки, раптом уривалися шалені лементи торговців. Срібло й тканини, геометричні візерунки килимів, шкіру й кераміку стерегли грізні іграшки-воїни в сатинових шароварах і з оголеними кривими шаблями

Увечері парк готелю блискав вогнями. З темряви пустельного, уже остиглого берега він здавався пливучої в повітрі чарівним замком. Там, за його «стінами», танцювали й веселилися люди, а ми сиділи нерухомо, слухали море й з покинутих шезлонгів дивилися на зірки. Точно такі ж, якими вони були тисячоріччя назад, у часи далекої Атлантиди

Дорога

Ранком було легковажно й прохолодно. Над готелем «Фурати» нависли щільні темні хмари. А ми той^-те-нарешті-те повинні були їхати в Дуггу. Щоб прогулятися до сніданку уздовж моря, устали рано.
Дорога до Дутти й без того далека, а Сашко збирався повезти нас через Карфаген

Від Хаммамета до Карфагена було всього година їзди. За час цієї зовсім нестомлюючої дороги гріх було не поцікавитися, яким це образом два наших наймиліших супутники виявилися Вафрике.
— Ми з Таней сибіряки, жили в Омську. У нас навіть машина дотепер з омськими номерами, — сміявся Сашко, обганяючи на своєї «омичанке» мерседеси й джипи

Сашко за професією інженер-метролог, працював у науково-дослідному інституті. Став кандидатом наук. Ну а яка зараз життя у вченого, так ще в Сибіру, розповідати не треба. І, як тільки представилася можливість, вони з Таней вирішили мир подивитися. Так і виявилися в Тунісі, а незабаром і зовсім туди перебралися. Організували туристське агентство

— Туристський бізнес — важка штука, — продовжував Сашко, — треба й людей знати, і партнерів знайти тих, які не підведуть...